29

(Руслан)

Я йшов коридором до свого кабінету швидким кроком, ніби за мною гнався рій ос. У вухах досі дзвенів той жіночий вереск, ридання, взаємні звинувачення і запах помідоровів, який, здається, в’ївся намертво у мій ніс.

Що це взагалі було?

Я щойно розняв чотирьох дорослих жінок, які перетворили кімнату відпочинку на поле бою з кавою і салатом.

Настя ридала, ніби її щойно ледь не зарізали. Її подружки верещали одна на одну, ніби хтось когось вбивав.

А Соня…

Соня стояла з таким спокійним, майже ангельським виразом обличчя, що якби я не знав її справжній характер, подумав би що переді мною стоїть невинна та біла овечка.

Триндець!

Я зайшов у кабінет, грюкнув дверима сильніше, ніж хотів, і впав у крісло. Голова гуділа. Серце калатало, ніби я щойно пробіг марафон.

Поки цієї дівчини не було в офісі — була тиша й гладь, Божа благодать. Звіти здавалися вчасно, люди не кричали, ніхто не влаштовував ніяких розбірок.

А щойно вона з’явилася — і понеслося. Світові війни, хрестові походи, помідорні революції. І головне — все це тепер саме мені розгрібати.

Бо я бос. Бо я маю «вирішувати конфлікти». Бо я, здається, підписався на роль няньки для дорослих фурій.

Ну і насамкінець, саме я облажався із прийняттям цієї істерички на роботу.

Я потер обличчя руками. Двадцять відсотків премії — це, звісно, боляче, але, чорт забирай, може, хоч на місяць-другий вони заспокояться.

Хоча з Сонею я в цьому сильно сумніваюся.

І раптом мене ніби блискавкою вдарило.
Сьогодні ж ми разом із нею йдемо в зал.

Ми будемо наодинці, без свідків, без колег. Тільки я і ця токсична ходяча катастрофа.

Це буде ідеальний момент.
Я можу поговорити з нею по душах, без навіжених криків.

Просто сказати прямо: «Соню, ти розумна, ти талановита, ти можеш бути дуже ефективною. Але якщо ти не перестанеш перетворювати офіс на арену гладіаторів — мені доведеться якось це вирішувати».

Може, вона мене послухає.

В кінці кінців, вона ж не в курсі що мене тримає парі, має боятися звільнення.

Або ж вона просто кине в мене гантелею. Теж варіант.

Я глянув на годинник: сімнадцять-сорок два.
Ще сорок вісім хвилин до зустрічі біля входу.

Встав, підійшов до шафи, дістав спортивну сумку. Переодягнувся в офісі — чорні шорти, сіра футболка, кросівки. Подивився в дзеркало: виглядаю нормально — так і не скажеш, що щойно я рознімав чотирьох божевільних.