28

(Соня)

Настя стояла, як мокра курка після дощу, тільки замість пір’я в неї були помідори і олія.

Її подружки відкривали-закривали роти, ніби золоті рибки на суші. Я саме збиралася додати ще одну фразу наостанок, коли двері кімнати відпочинку знову грюкнули.

І влетів Руслан.

Без попередження, з обличчям, на якому було написано «я зараз когось вб’ю».

Він обвів поглядом нас усіх чотирьох: мене з кавовою плямою на грудях, Настю з салатом у волоссі, двох її подружок, що притискалися до стіни, ніби хотіли стати шпалерами.

— Це що тут у нас відбувається? — голос у нього був тихий. Але той тихий, від якого захотілося сховатися під стіл.

Настя одразу заплакала. Справжніми сльозами, з соплями.

— Руслане! Вона… вона мені салат на голову вилила! Просто так! Я нічого не зробила, я тільки випадково…

— Випадково каву на мене вилила, — додала я солодко, опустивши вії і склавши руки перед собою, як пай-дівчинка. — Я ж не скаржуся…

Друга подружка (з червоним манікюром) одразу вскочила в бій:

— Та вона взагалі божевільна! Ми просто прийшли поговорити, а вона…

Третя, та, що весь час мовчала, раптом зарепетувала:

— Це Настя почала! Вона сказала, що зараз покаже їй…

Настя повернулася до неї, як змія:

— Ах ти ж гадина! Ти сама сказала «давай їй покажемо, що не можна так з нами»!

— Я нічого такого не казала!

— Казала! Ти ще сміялася!

— Це ти сміялася!

Руслан розлючено підняв руку. Один раз — і всі заткнулися, ніби хтось вимкнув звук.

Він подивився на мене. Потім на Настю. Потім знову на мене.

— Соню, ти перша розповідай. Що сталося?

Я зітхнула, як жертва обставин. Зробила крок уперед, показала на свою блузку.

— Я просто сиділа, їла салат. Настя підійшла… поговорити. Потім «типу випадково» спіткнулася, і вся кава опинилася на мені. Я не кричала, не лаялася. Просто… відповіла взаємністю. — Я знизала плечима, ніби це була дрібниця. — Буває ж.

Руслан перевів погляд на Настю.

— Насте?

Вона вже ридала в голос.

— Я… я не хотіла… це випадково… вона мене спровокувала раніше… сказала, що я… що я…

— Що значить спровокувала? — я в бішенстві верескнула. — Ах ти коза брехлива!

Настя заридала ще голосніше.

Руслан дуже сильно потер скроні.

— Досить! Замовкніть обидві!

Він зробив паузу.

—  Що ви всі четверо влаштували? Це не дитячий садок, це офіс. У нас є корпоративний кодекс! І пункт про неетичну поведінку, включно з навмисним псуванням майна колег, створення ворожої атмосфери та… — він глянув спочатку на Настю, а потім на мене — фізичні дії.

Потім знову подивився на усіх по черзі.

— Кожна з вас отримує штраф двадцять відсотків від квартальної премії. Без обговорення! І якщо я ще раз побачу щось подібне — наступного разу це буде не премія, а заява за власним бажанням. Зрозуміло?

Всі кивнули. Настя ридала, подружки стояли, як стовпи.

Руслан глянув на мене.

— З тебе теж двадцять відсотків!

Я тільки знизала плечима.

— Заслужила, мабуть.

Бос зітхнув, а тоді різко розвернувся і пішов геть. Двері за ним зачинилися, і я повернулася до Насті.

Вона все ще стояла з салатом у волоссі, сльози текли по щоках, змішуючись з олією.

Я підійшла ближче. 
Підняла руку, і показала їй жест: спочатку провела пальцем по горлу, потім склала пальці в пістолет і «вистрілила» в її бік.

А тоді коварно захихикала:

— Хана тобі, красуне. Повністю.

Вона відсахнулася.

Я розвернулася, взяла сумку і пішла до виходу, залишаючи за собою чотирьох мокрих, наляканих і обісраних курок.

На вулиці вже смеркало.
А в мене попереду був спортзал із босом.