27

(Соня)

Я сиділа в кімнаті відпочинку, вмостившись на дивані, підібгала ноги під себе і хихикала в кулак, як остання ідіотка.

Двох зайців одним пострілом, Соню, двох зайців!

По-перше, спортзал. Я вже сто років збиралася почати, але особисті тренери — це ж які мільйони треба заробляти, щоб платити по стільки грошей за годину? А тут — бос, власною персоною, безкоштовно, ще й обіцяє показати присіди.

Ну, якщо він не буде дивитися на мою дупу, як на експонат у музеї, то взагалі ідеально.

По-друге… ну, по-друге, це ж шанс трошки зблизитися.

Не те щоб я прям закохалася в цього зарозумілого зеленоокого паскуду, але… він гарний і високий. І пахне дорого. І цілується, як Аполлон, судячи з того короткого моменту на порозі офісу.

А головне — колишній знову поліз. Заблокувала я його в вайбері, в телеграмі, в інстаграмі — а він, гад, знайшов якийсь інший номер, чи то з фейкової сторінки пише, чи то через друзів передає.

Сьогодні зранку вже три повідомлення: «Соню, ти справді з тим типом?», «Я бачив тебе біля кафе», «Давай поговоримо».

От і нехай побачить, що я не просто з кимось, а з босом. Нехай подавиться. Пізно пити боржомі, коли нирки відвалилися, дорогий.

Один раз Руслан уже зіграв роль мого хлопця — вдруге не помре. Треба тільки правильно підвести, щоб погодився. А в спортзалі, коли я буду вся така спітніла і сексуальна в лосинах, легше буде вмовити.

Я саме уявляла, як ми йдемо з зали, я «випадково» спираюся на його руку, а він такий: «Соню, ти така… мотивована сьогодні», коли двері кімнати відпочинку відчинилися.

І ввалилася вся ця зграя: Настя-маркетолог і ще дві її подружки-курки з креативного відділу.

Хіхікають, перешіптуються, кидають на мене погляди, ніби я тутешній експонат «Токсична колега в природному середовищі».

Я одразу зрозуміла: зараз буде цирк.

Вони підійшли ближче. Настя тримає в руках пластиковий стаканчик з кавою — ну звісно, без кришечки, бо як же інакше.

— Ой, Сонечко, — заспівала вона солодко, аж зуби звести. — Ми тут просто говорили… ти сьогодні така… натхненна була на брифінгу вранці. Ми навіть позаздрили трішки.

— Ага, — підхопила друга подружка з червоним манікюром. — Стільки класних ідей в тебе.

Третя просто хихикнула і відвела очі.

Я сиділа, посміхалася своєю фірмовою отруйною посмішкою і чекала.

І ось воно.
Настя «випадково» спіткнулася об ніжку столу, рука здригнулася — і вся кава, гаряча, з молоком і цукром, полетіла мені прямо на білу блузку.

Я сиділа, дивилася на коричневу пляму, яка повільно розпливалася по грудях, і відчувала, як у скронях починає стукати.

Настя притисла руку до рота.

— Ой, Соню, вибач, будь ласка! Я така незграбна сьогодні… випадково зовсім…

Випадково. Ага.
Я повільно підняла голову. Посміхнулася ще ширше.

— Нічого, Настусю. Буває.

Потім встала. Дуже спокійно.
Поруч на столі стояла моя тарілка з обіднім салатом — огірки, помідори, трохи зелені, олія, лимон. Я взяла її в руку.

Настя все ще стояла з фальшивою посмішкою і робила вигляд, що їй соромно.

Я підійшла ближче.

— Знаєш що? — сказала я тихо, майже лагідно. — Я теж буваю незграбною.

І перекинула весь салат їй на голову.

Шматки помідорів повисли на її світлому волоссі. Огіркова скибка сповзла по щоці. Зелень прилипла до декольте. Олія блищала на її блузці.

Вона завмерла з відкритим ротом.
Дві її подружки відсахнулися, ніби я зараз і на них перейду.

Я нахилилася ближче.

— Оце тобі за каву, курко. А наступного разу, коли захочеш «випадково» щось на мене вилити — подумай, чи не хочеш ти, щоб я тобі «випадково» голову в унітаз занурила. Зрозумло?