26

(Руслан)

Я сидів у кабінеті, відкинувшись у кріслі, і спокійно говорив із мамою по телефону.

Вона розповідала про те, як сусідка виростила полуницю на городі завбільшки з футбольне поле, а я просто гмикав у відповідь, бо думками був десь далеко — десь між звітом про квартал і  новим проектом.

— Так, мам, усе добре, робота кипить, — брехав я автоматично. — Ні, не перепрацьовую, обіцяю.

І тут двері мого кабінету відчинилися без стуку.

Звичайно. Хто ж іще.

Соня влетіла, як торнадо в спідниці.

— О, бачу, ви зайнятий, — процідила вона, навіть не привітавшись. — Але я ненадовго. Тільки скажу одну річ.

Я жестом показав мамі «секунду», прикрив мікрофон рукою.

— Соню, я розмовляю.

— Бачу. Тільки і можете що гмикати. А от Настя маркетолог сьогодні гмикала вам вже разів десять, тільки без телефону. Вона взагалі працює чи у вас тепер кабінет перетворився на її особистий приймальний покій?

Я зітхнув. Очі в неї горіли. Не просто злі, а якось… іскристо. Ніби вона зараз вибухне.

І це мене чомусь насторожило.

— Соню, Настя — маркетолог. У нас проєкт горить. Вона приходить з питаннями. Це нормально.

— Нормально? — перепитала вона з такою інтонацією, ніби я щойно запропонував їй з’їсти тарганів. — Вона приходить з «питаннями» кожні п’ятнадцять хвилин. А результатів по маркетингу за останній місяць — нуль цілих хр** десятих. От і не дивно, що ми стоїмо на місці, коли головна працівниця замість того, щоб працювати, бігає до боса кліпати віями і поправляти декольте.

Я дивився на неї і не міг не помітити: в її очах щось блиснуло. Не просто злість. Щось гостре, колюче.

Ревнощі?

Ні, маячня. Які ревнощі? Це ж Соня.

Токсична, ядрена, ненавидить усіх, хто дихає в її радіусі. Вона просто ненавидить Настю за те, що та дихає киснем, який Соня вважає своїм. І все.

Я відігнав цю дурну думку.

— Добре, я зрозумів. Поговоримо з Настею. А тепер, якщо ти закінчила…

Але вона раптом змінилася.

Мить тому стояла, упершись руками в стіл, готова гризти, а тепер… раптом опустила плечі, голос став тихішим, майже сором’язливим. Очі опустила, пальцями почала крутити край блузки.

— Слухайте… я от подумала… давно хотіла почати займатися спортом. Ну, привести себе в тонус, підкачати сідниці, прес там. Ви ж знаєте купу народу, може, у вас є якийсь знайомий тренер?

Я завмер.

У голові миттєво промайнула картинка: я дзвоню якомусь своєму другові-тренеру і кажу: «Слухай, є дівчина, хоче підкачатися, дуже талановита, дуже… е-е… активна. Приймеш її?» І потім той друг мені не дзвонить місяць, бо або втік до іншої країни, або повісився в роздягальні.

Ні. Нікому я таку «послугу» не зроблю.

Я зітхнув, як мученик.

— Соню… я сам ходжу в зал. Три рази на тиждень. Якщо тобі дійсно треба… можу показати пару базових вправ. Безкоштовно. Але тільки якщо ти обіцяєш не вбивати мене штангою, коли я скажу, що ти робиш присід неправильно.

Вона підняла голову. Очі круглі.

— Ви серйозно?

Я вже жалкував. Дуже жалкував. Але слово — не горобець.

— Абсолютно. Давай після роботи сьогодні. Зустрінемося біля офісу о 18:30, і поїдемо разом. Я покажу тобі зал, розкажу, з чого почати. І якщо ти знову почнеш мене обзивати при всіх — я тебе там же й залишу з гантелями і піду додому.

Вона дивилася на мене кілька секунд, ніби намагалася зрозуміти, чи я жартую.

Потім посміхнулася. Не своєю звичайною отруйною посмішкою. А якось… м’яко. Майже по-дитячому.

— Добре. Але якщо ви мене там опозорите — я все життя це вам згадуватиму.

— Я вже в цьому не сумніваюся, — пробурмотів я.

Соня розвернулася і пішла до дверей. На порозі зупинилася.

— Дякую вам.

Двері зачинилися.
Я сидів і дивився на них, як ідіот.

Що я щойно зробив?

Запропонував своїй найтоксичнішій асистентці піти разом у тренажерний зал.

Мабуть, я сам собі ворог.