24

(Соня)

Субота.

Нарешті хоч один день без цього зарозумілого самовпевненого ідіота в костюмі за три тисячі баксів.

Я вирішила, що цього дня буду зразковою дорослою людиною: поприбирала, випрала, навіть щось нормальне приготувала — бо останнім часом я запихалася бутербродами нашвидкоруч.

Включила плейлист сороміцьких пісень з двох тисячі десятих, зав’язала волосся в недбалий пучок і почала з кухні.

Витирала стільницю, і співала під ніс «Ти мене п’яниш, як горілка з перцем», коли телефон на тумбочці раптом ожив.

Продзижчала вібрація, і прийшло повідомлення.

«Привіт, як справи?»

Серйозно? Колишній вирішив дати про себе знати?

Заблокувала дисплей і поклала телефон екраном вниз. Продовжила мити плиту з таким азартом, ніби вона була винна в усіх моїх життєвих проблемах.

Але через сім хвилин, телефон знову надокучливо пропілікав.

«Я просто згадав, що в тебе в шухляді біля ліжка залишився мій зарядний кабель (той чорний, з потрійним коннектором). Може, я заїду та заберу?»

Ага, звичайно, кабель. Той самий, який він забрав, коли збирав речі, і який раптом «згадався» рівно через місяць після розставання.

Відповіла коротко, бо мовчати — це дати йому привід писати ще більше.

«Не треба, я вже викинула його»

Брехня чистої води — кабель він забрав ще того дня, коли йшов від мене. Але він і сам це має знати.

Проте чувак не здавався:

«То може я просто заскочу на 5 хвилин? Треба дещо сказати особисто. Важливе»

Ось це вже класика жанру. «Важливе». Що ж таке важливе цей придурок хоче мені сказати?

Поставила телефон на беззвучний режим.

Кинула ганчірку в мийку, і пішла до кімнати.

Телефон мовчав хвилин п'ятнадцять, і я майже розслабилася. Почала пилососити коридор.

І тут, немов обухом по голові, дзвінок. 
Подивилася на екран, як на бомбу з таймером. Палець завис над «відхилити».
А потім, сама не знаю чому, натиснула «прийняти».

— Соню, ну чого ти така? — голос м’який, винуватий, той самий, від якого я колись танула. — Я ж не ворог тобі.

— Ти не ворог. Ти просто паскуда, який кинув мене після клятв у коханні, — сказала я спокійно, хоча всередині вже закипало. — Кажи швидко, бо я зайнята.

— Я просто… скучив. І розумію, що накоїв фігні. Хочу вибачитися нормально, а не в повідомленнях. Можна я приїду? Хоч на порозі постою.

Я засміялася. Ах ти ж скотина така! Вибачитися він хоче! А на три веселих букви цей клоун сопливий піти не хоче?

— Та ладно, на порозі постоїш — і все?

— Соню… ну чого ти так?

— Я чого? — взвилася. — Слухай ти, дубино: якщо не залишиш мене у спокої, то пожалкуєш, ідіоте клятий!

Він театрально зітхнув.

— Добре, я зрозумів. Але якщо передумаєш… ти знаєш, де мене знайти.

— Знаю. У заблокованих контактах, — відповіла я і скинула дзвінок.

Телефон полетів на диван. Я стояла посеред кімнати, дихала важко, ніби щойно пробігла кілометр.

І раптом зрозуміла, чого цей бабуїн почав мені наярювати.

Бо побачив мене тоді разом із моїм босом, на порозі офісу!

Подумав що я тепер із тим красунчиком разом, заревнував і вирішив мене повернути. Ну точно!

Підняла пилосос, і увімкнула його на максимум.

Хм...а так-то Руслан і справді красунчик — зеленоокий брюнет із підкачаним тілом, стильно вдягнений, і цілується зовсім не так як мій колишній...