16

(Соня)

Обідня перерва нарешті настала, і я, гордо несучи свій термос і контейнер з салатом, попрямувала до кухоньки.

Там уже пахло чиїмось розігрітим борщем і кавою з автомата. Я поставила воду, дістала свій обід і сіла за маленький столик біля вікна, демонстративно розкладаючи все акуратно, як для фото.

Не встигла я зробити перший ковток кави, як двері рипнули і в кухню ввалився Артем. Вже без чашки, зате з виразом обличчя, ніби я йому особисто спалила дачу.

Він зупинився навпроти мене, склав руки на грудях.

— Ти тут новенька, тільки прийшла, а вже встигла наробити стільки шуму, що піпець.

Я повільно підняла погляд від салату, пожувала шматочок огірка і тільки потім відповіла:

— Можна було б і побажати смачного для початку.

Він фиркнув, явно намагався тримати себе в руках.

— Слухай, тут сталий колектив. Люди звикли одне до одного. У нас склався свій робочий процес, зрозумілий, комфортний для всіх. А ти прийшла і вирішила все це перевернути догори дриґом за два дні.

Я витерла губи серветкою, склала її ідеальним квадратиком.

— Твій «комфортний процес» — це коли половина відділу по півтори години обговорює задачі в курилці, а потім ще годину «переварює» обід? Це не процес, Артеме. Це саботаж, замаскований під корпоративну культуру.

Він почервонів до вух.

— Ти не можеш просто так брати і ламати все, що роками працювало. Ти просто асистентка шефа.

— Можу. Бо Руслан ухвалив мої пропозиції в тестовому режимі. Тобто цілком офіційно і законно.

Артем зціпив зуби так, що аж щелепа загуділа.

— Не варто налаштовувати проти себе весь колектив вже на початку знайомства. Це тобі ще відгукнеться.

Я солодко посміхнулася тією самою посмішкою, від якої у людей починають свербіти долоні.

— Ой, як страшно. Колектив мене не полюбить. Що ж я робитиму… — я театрально приклала руку до серця, а потім різко змінила тон на ділово-знущальний. — Слухай, якщо комусь не подобається, що я вимагаю результатів замість перекурів і мемасиків у робочому чаті — це їхня особиста проблема. Я сюди не дружити прийшла. Я сюди заробляти гроші і показувати цифри. А комфорт… комфорт не оплачує іпотеку.

Він уже явно кипів. Рука знову потягнулася до правої кишені, пальці нервово намацували запальничку.

Я зробила ковток кави, не відводячи від нього погляду.

— До речі, про шкоду паління. Ти знаєш, що кожна викурена сигарета забирає в середньому 11 хвилин життя? Тобто ти вже житимеш приблизно… — я швиденько прикинула в голові, — роки на півтора-два менше, ніж міг би. Вітаю. І це без урахування того, як твій запах аля «Попільничка де Люкс» вбиває нюхові рецептори в радіусі п’яти метрів. Може, почнеш з себе реформи? Хоча б з кишені почни.

Артем різко видихнув через ніс, ніби хотів мене затоптати поглядом.

— Ти просто… нестерпна.

— Дякую. Я стараюся, — я змахнула невидиму пилинку з його худі, повільно провівши пальцями по рукаву. — І знаєш що? Якщо тобі так нестерпно — іди скаржитися Руслану. Він, до речі, уже підписав графік на наступний тиждень з моїми змінами. Тож готуйся: з понеділка гребемо як бобри.

Він ще секунду стояв, явно шукаючи, що сказати такого, щоб я хоч трохи здригнулася. Не знайшов. Просто розвернувся і пішов геть, грюкнувши дверима сильніше, ніж треба.

Я посміхнулася сама до себе, піднесла каву до губ.

Ну от, перший раунд закінчився. А попереду ще цілий матч.