14

(Руслан)

Я повернувся з переговорів, відкрив двері офісу — і завмер.

Столи стояли не там, де завжди. Все було нафіг переставлено. Всюди красувалися дебільні стікери, навіть на дверях мого кабінету!

Стривайте, вона зробила нову табличку? Страшна дівчина, скажу я вам!

Соня сиділа за своїм столом, спокійно заповнювала якийсь календар, ніби нічого не сталося.

Я відчув, як у скронях запульсувало. Повільно обвів поглядом увесь цей цирк, потім підійшов до неї. Голос вийшов тихий, але від того ще більш злий.

— Соню. До мене в кабінет, зараз же!

Вона з невдоволеним виразом обличчя закрила ноутбук, підвелася й пішла слідом. Двері кабінету я закрив різко, майже грюкнув.

На крісло я не сів. Просто вперся долонями в стіл і нахилився до неї.

— Ти що накоїла? Ти розумієш, що за останню годину мені написали вже одинадцять людей? Всі наші співробітники засирають чати своїм спамом, в якому клянуть тебе на чому світ стоїть. Ти що собі дозволяєш?!

Ця чортиця у спідниці навіть не моргнула.

— Я оптимізувала простір і процеси. Усі директора постійно скаржаться, що люди працюють повільно, дедлайни зриваються, атмосфера як у санаторії. Я лише прибрала фактори, які цьому сприяють.

— Ти прибрала спокій! — гаркнув я. — Мені не потрібні твої сімнадцять відсотків продуктивності, якщо завтра половина команди напише заяви. Повертай усе назад. Столи — на свої місця, паролі поверни старі. А оці свої стікери — в смітник. Прямо зараз!

Вона склала руки на грудях.

— А якщо я скажу, що це працює? Дайте два тижні, зробимо тестовий період. Якщо KPI не піднімуться хоча б на десять відсотків — я сама все поверну за одну годину, без питань. А якщо піднімуться — залишаємо.

Я видихнув крізь зуби. Дуже хотілося просто сказати «ні» і закінчити цю маячню.

Але в голові вже крутилися цифри. Останні три місяці ми стоїмо на місці. Звіти запізнюються, клієнти нервують, я гашу дедлайни замість того, щоб розвивати нові проєкти. І ось стоїть токсичка, яка за півтори години перевернула офіс догори дном, і впевнено каже, що це дасть результат.

— Мені потрібен спокій у колективі, — повторив я вже тихіше. — Не тільки гроші. Люди мають почуватися комфортно.

Вона коротко фиркнула.

— Комфортно сидіти й отримувати зарплату за перегляд тікток? Тоді так, їм було комфортно. Але ви з цього не заробите більше. Два тижні, Руслане. Якщо нічого не зміниться — ну окей, хоча я сумніваюся. Якщо зміниться — ви виграєте з цього.

Я мовчав, думаючи про чергові скарги від підлеглих. І про те, що сперечатися з Сонею — це як сперечатися з ураганом. Можна перемогти, але витратиш стільки сил, що потім шкодуватимеш.

— Два тижні, — нарешті сказав я. — Але якщо хоч одна людина звільниться або почнеться відкритий саботаж — ти вилетиш того ж дня. Без розмов.

Звісно, це був блеф. Я не міг її звільнити, бо мене тримало парі. Але ж вона про нього не знала!

— Домовилися, — кивнула вона. — І ще одне. З понеділка брифінг о 9:15. Хто запізниться — пояснюватиметься публічно.

Я тільки зиркнув на цю відьму бісову.

— Ти точно мене доб’єш.

Клята ходяча катастрофа вже повернулася до дверей.

— Побачимо.

Двері тихо клацнули.

Я опустився в крісло, потер скроні й подивився на стікер на своїх дверях.

«Стратегічні рішення приймаються тут. Або ні. Твій вибір».

Чорт забирай. Вона права в одному: рішення приймаються тут.

І я щойно прийняв одне з найдурніших за останні роки.

Хоча ні — першим було прийняти участь у програшному парі.