10

(Руслан)

Соня вся затремтіла, і я відчув, як у мене всередині щось клацнуло. Не співчуття — радше роздратування на цю сцену, на її колишнього, на неї саму, яка зараз стискає мене, ніби рятувальний круг, і водночас намагається прикидатися непробивною.

До того ж, хто знає, може, вона відчуватиме себе в боргу переді мною, що я її виручив, і дасть мені спокійно працювати?

— Добре, — тихо сказав я їй у волосся. — Тримайся за мене й не відпускай.

Вона здивовано глянула вгору, але я вже не чекав відповіді.

Правою рукою обійняв її за талію, лівою — за плечі й притулив свої губи до її рожевих вуст.
Двічі Соні повторювати було не треба — вона відразу увімкнулася в цю гру й почала міцно мене цілувати, захопивши контроль.

Її спроба домінувати в поцілунку розсердила мене — я не дозволю жодній жінці бути головною в цій справі.

Я різкіше притягнув її до себе й знову запустив пальці в потилицю, трохи сильніше, ніж раніше, й нахилився до її губ.

Цього разу я не грався в ніжності. Поцілунок вийшов повільним, демонстративним. Мої губи владно зминали її вуста, підкорювали, змушували бути слухняною.

Я відчув, як вона спочатку сіпнулася — рефлекс протесту, — а потім, ніби здавшись, м’яко відповіла. Неохоче, але відповіла.

Коли я відірвався, її щоки горіли, очі були розфокусовані, а дихання збилося.

Я не відпускав її талію.
Подивився прямо на того хлопця через дорогу.
Він уже не усміхався. Стояв, тримаючи стаканчик, і дивився на нас так, ніби йому хтось різко вимкнув звук у голові.

Я нахилився до Соні й сказав достатньо голосно, щоб долинуло й через дорогу:

— Моя дівчинка замерзла, поки чекала мене. Зараз ми підемо грітися, крихітко!

Вона різко повернула голову до мене, очі були круглі. Я стримав посмішку й додав уже тихіше, тільки для неї:

— Продовжуй гру, якщо хочеш добити його остаточно. Або скажи «ні» — і я відпущу тебе прямо зараз.

Вона ковтнула. Мовчала дві секунди.
Потім дуже тихо, майже нечутно відповіла:

— Граємо далі.

Я кивнув. Повернувся обличчям до її колишнього, підняв руку в короткому привітальному жесті й повільно повів Соню до входу в офіс. Вона йшла поруч, притулившись боком, і я чув її гучне дихання.

Коли двері за нами зачинилися, вона різко відсторонилася й притиснула долоні до щік.

— Капець! А це було не занадто?!

— А ти хотіла, щоб він подумав, що ми просто потиснули один одному руки й пішли пити чай? — я знизав плечима. — Хай помучиться уявою.

Вона відкрила рот, закрила, знову відкрила.

— Ви ненормальний.

— А ти токсична, — парирував я спокійно. — Ми квити.

Вона фиркнула. Але цього разу в тому фирканні не було злості — лише щось схоже на полегшення.

— Дякую, — пробурмотіла вона в підлогу.

Я глянув на неї зверху вниз.

— Невже колючка вміє дякувати?