9

(Руслан)

Я думав, що розлючена фігура моєї бісячої асистентки біля дверей офісу — це лише страшне марево, зумовлене тим, що я не виспався.

Але ні, вона реально стояла там і тупцювала.

Неприємно здивований, я озвався:

— Соф… тобто Соню, ти що тут так рано забула?

Невже вона прийшла стерилізувати свої грьобані чашки?

Ан ні! Це ходяче нещастя намагалося продірявити мені мозок своїм нафантазованим циститом і добити мене зухвалими вимогами про ці довбані ключі.

Ти диви! Знайшла собі хлопчика на побігеньках!

Фууууух! Тихо, Русе, тихо.
Спокійно!

Гр-р-р-р! Мій терпець зараз урветься!

Треба просто спокійно пояснити їй, що її вимоги абсолютно безпідставні. Власне, цим я й зайнявся, поки не помітив, що ця отруйна змійка завзято ігнорує мене, витріщаючись на якогось чувака, що спокійно пив собі каву навпроти.

Ну така неповага до керівника — це вже занадто, я вам скажу!

— Соню, ви мене взагалі чуєте? Я з ким розмовляю, зі стіною?

Я все очікував: виправдовувань, отрути, сарказму. Але точно не того, що вона підбіжить до мене й поцілує!

Трясця, що це щойно таке було? — ошелешено пробурмотів:

— Що ви робите, Соню?

Вона зашепотіла мені ледь не в самісіньке вухо:

— Прямо навпроти нас стоїть мій колишній. Він кинув мене місяць тому й сказав, що ніхто й ніколи не захоче зі мною зустрічатися.

Я що, на її думку схожий на трирічну дитину?

— Я не можу допустити, щоб він зверхньо дивився на мене й кепкував, що я нікому не потрібна, після того як нахабно кинув мене. Прикиньтеся, будь ласка, моїм хлопцем на пару хвилин. Хай він побачить, як ми цілуємося, і стулить свою брудну пельку. Хай викусить!

Я вже збирався відштовхнути її остаточно й сказати, що вистачить цього цирку, коли побачив, як у неї змінився погляд. Секунду тому вона була злісною, напруженою, а тепер очі розширилися, ніби хтось увімкнув у ній прожектор розпачу й злості одночасно.

— Ну будь ласка, Руслане. Це так важливо! Ну будь ласочка!

Вона вп’ялася пальцями мені в піджак сильніше, ніж потрібно для простого «прикриття».

Ця істеричка вміє милим голоском просити? Невже не все так безнадійно?

Я мимоволі простежив за її поглядом.
Біля кав’ярні стояв звичайний собі хлопець років двадцяти восьми — акуратна борідка, модна куртка — і дивився в наш бік.

І я зрозумів.
Оце й є той «святий мученик», який витримав її цілих пів року. Та йому пам’ятник треба поставити. І як він так довго її витримав?

Він помітив Соню й спочатку просто здивовано підняв брови, потім губи скривилися в таку знайому мені криву посмішку — ту саму, якою зазвичай дивляться на людину, що щойно впала обличчям у багно, а ти стоїш осторонь із чистими черевиками.