8

(Соня)

Колишній як ні в чому не бувало пройшов до виходу й грюкнув клятими дверима.

Трясця!
Навіть зараз, згадуючи його й цей момент, мене трусило від гніву.

Я ж бо думала, що він незабаром зробить мені пропозицію та одружиться зі мною.

Ми були разом пів року, але жили в моїй квартирі десь місяць із них. Ідеально, звісно, не було, але всі сваряться. Теж мені.

А я ще й терпіла багато його косяків і дратівливих звичок. Невже він не міг зробити так само? Тим паче я була досвідченіша в плані спільного проживання за колишнього!

А він ще й натякав, що на мене ніхто не позариться й не зможе витерпіти мій характер!
Та це він нікому не потрібен!

Хоча треба було зізнатися самій собі — за цей місяць я намагалася з кимось познайомитися.

На вулиці, на роботі, у парку. Навіть зареєструвалася на сайті знайомств. Але безуспішно — чомусь на друге побачення мене ніхто не кликав.

А цей йолоп уже собі когось знайшов — поцілунок із тією противною брюнеткою в червоній шубці був більш ніж недвозначний.

Я зітхнула. Схоже, він устиг першим знайти нове захоплення, а я лишилася біля розбитого корита.

А якщо він зараз помітить мене?
Я не могла дозволити йому кепкувати з мене.

— Соню, ви мене взагалі чуєте? Я з ким розмовляю, зі стіною?

З моїх спогадів і роздумів мене витяг холодний голос мого нового боса. Певно, він щось розповідав, але я не почула, бо задумалася.

І в цей самий момент мій колишній невдаха подивився прямо на мене. І я готова була побитися об заклад — він мене впізнав. На його обличчі розквітла крива ухмилка.

Раптом мені в голову прийшла просто божевільна ідея.

Я подивилася на невдоволеного брюнетика, який був обурений моїм ігноруванням, і, не думаючи, що роблю, підбігла до нього та, обхопивши його обличчя руками, притягнула до себе й поцілувала.

Ошелешений Руслан різко відсторонився від мене й шоковано запитав:

— Що ви робите, Соню?

Я зашепотіла до нього:

— Прямо навпроти нас стоїть мій колишній. Він кинув мене місяць тому й сказав, що ніхто й ніколи не захоче зі мною зустрічатися.

Брюнетик хмикнув.

— Як я його розумію.

Я пропустила повз вуха його уїдливе зауваження й знову зашепотіла:

— Я не можу допустити, щоб він зверхньо дивився на мене й кепкував, що я нікому не потрібна, після того як нахабно кинув мене. Прикиньтеся, будь ласка, моїм хлопцем на пару хвилин. Хай він побачить, як ми цілуємося, і стулить свою брудну пельку. Хай викусить!

Руслан нахмурив брови:

— Що за дитячий садок? Не буду я цього робити!

Але я зробила дуже солодкий і милий голосочок, як у овечки, й заканючила:

— Ну будь ласка, Руслане. Це так важливо! Ну будь ласочка!

Він здивовано подивився на мене:

— Виявляється, коли вам щось потрібно, ви можете говорити нормальним тоном і мило просити, а не вимагати?