7

(Соня)

Я ледь не захлинулася обуренням: цей придурок натякає, що я могла б злямзити його суперцінні папери чи речі?

Ну, знаєте!

— Ви що, назвали мене зараз крадійкою?

Брюнетик явно пожалкував, що вліз у цю дискусію замість того, щоб просто вибачитися.

— Соню, я не мав на увазі, що ви крадійка чи щось таке. Але коли береш нового працівника, ти не можеш відповідати за його дії чи одразу довіряти йому, — він заговорив примирливим тоном. — Хіба ви кличете першого зустрічного до себе додому у свою відсутність?

Я заперечила:

— Усе одно, я дуже змерзла, і це цілком ваша провина.

Руслан зітхнув.

— Це ж ви самі вирішили приїхати за сорок хвилин до початку робочого дня, не маючи ключів, — а потім додав, піднявши брову: — Ви зовсім не вмієте визнавати свої помилки, чи не так?

Я вже хотіла смачно висловити мажорику, хто тут винен і в чому, як раптом моє око зачепилося за знайоме обличчя.

Біля кав’ярні навпроти мого нового офісу стояв молодий чоловік, який підозріло нагадував мені одного йолопа. Він стояв трохи боком, і щоб упевнитися, що мої здогадки правильні, мав розвернутися обличчям.

Чоловік пив каву з паперового стаканчика й мило чірікав із якоюсь брюнеткою в червоній шубці.

Нарешті всесвіт мене почув: чоловік, смачно засмоктавши брюнетку, зрештою відірвався від неї, попрощався й повернувся обличчям до мене і Руслана.

Я тут же обімліла.

Ні, не помилилася — чоловік був мені знайомий. І навіть дуже.

Переді мною та моїм босом стояв мій клятий колишній, який кинув мене місяць тому.

Цей йолоп, забираючи речі з моєї квартири, навіть не спромігся нормально поговорити.

Сказав щось на кшталт, що більше не витримує і що нам не по дорозі.

Я тоді одразу йому сказала:

— Та ти взагалі знаєш, кого ти втрачаєш? Про таку, як я, мріє півміста. Красуня, гарна фігура, розумна! Якщо підеш зараз — я не дам тобі другого шансу!

А він скривився і відповів:

— Які шанси, Соню? Я тобі прямим текстом кажу — ти вкрай мене дістала. Я не витримаю перебувати з тобою під одним дахом більше ані хвилини, бо в мене мозок закипить. І, чесно кажучи, не впевнений, що ще хтось витримає таке “щастя”, як ти, — він зробив жалісливе обличчя. Цікаво, кого він жалів — мене чи мого майбутнього партнера? — Не думаю, що зі своїм токсичним і істеричним характером ти взагалі колись когось знайдеш. Раджу тобі звернутися до психолога. А краще — до психіатра. Чао!

Я розізлилася:

— Ах так? Не знайду нікого, значить? Та ти себе в дзеркало бачив, бабуїне проклятий! Хто на тебе поведеться взагалі, окрім мене? Та до мене одразу черга вишикується!

Він міцніше стиснув ручку своєї валізи й зробив крок до дверей.

— Все, Соню. Розмову закінчено. Я не збираюся вислуховувати твою чергову істерику!