3

(Соня)

Нарешті ці два мажорики знову запросили мене в кабінет.

А я вже й не хотіла працювати в цій компанії!

Вже з порогу було ясно, що підлеглих тут зневажають!

Зацокала шпильками, підходячи до столу, і, дивлячись на цих двох, намагалася відгадати, про що вони розмовляли і в якому саме вигляді я зараз отримаю відмову.

До речі, їхні вирази обличчя були дуже красномовні: у власника компанії — якийсь рішучий, упевнений. А у мого колишнього паскудного боса, навпаки, — насмішливий і саркастичний.

Ха! Думаєте, я не вмію так само?

Різко й зухвало відкинула волосся і натягла на обличчя таку високомірну й непробивну маску, на яку в мене тільки вистачило акторської майстерності.

Брюнетик відкашлявся і, окинувши мене скануючим поглядом з голови до ніг, розпочав:

— Що ж, Софіє, ми з вами...

Я роздратовано перебила:

— Соня!

Він ошелешено заморгав, не втямивши, чого я від нього хочу:

— Пробачте, що?

Я закотила очі:

— Мене бісить, коли мене називають Софія. Бо Софію багато хто з недоумків додумується скорочувати до «Софа». А софа — це диван. От вам би сподобалося, якби вас називали диваном? Га? — я вперла руки в боки.

Брюнетик кліпав своїми беньками на мене, немов баран на нові ворота.

— Е-е-е…???

Трясця, який же він придурок!

— Тому мене називати виключно «Соня» — і ніяк інакше! Сподіваюся, це не дуже складно для вас?

Він витріщився на мене, а тоді подивився на свого паскудного товариша з таким безпомічним виразом обличчя, немов дитина, яку мама саму лишила на касі в супермаркеті.

А той телепень у відповідь лише скривив розуміючу посмішку.

І це бос?
І це називається лідер?

Та він поняття не має про лідерство! Я б показала йому, як треба керувати!

Він нарешті оговтався і, піднявши брову, поцікавився:

— А Соня вам нормально? Чи ви маєте звичку спати, ігноруючи будильник, і запізнюватися на своє робоче місце?

Ти диви, от мурло!

Я стала в позу:

— До вашого відома, я завжди приходжу на роботу раніше боса. Взагалі — раніше за всіх!

Брюнетик почухав за вухом:

— А навіщо?

Я зітхнула:

— Трохи подушню, але зазвичай, — на цих словах колишній паскудний бос закотив очі, — зранку хочеться на роботі посидіти, попити каву в тиші, без зайвого ідіотського шуму. Тому я приходжу завчасно, бо ще треба простерилізувати свою чашку.

— Простерилізувати чашку? — мажорик знову вилупився на мене.

Я закивала:

— Ну звісно! Звідки мені знати, що з неї не пив хтось заразний у мою відсутність?

Обличчя мого потенційного боса скривилося в таку кислу міну, що я вирішила брати бика за роги:

— Я так розумію, на роботу ви мене не берете. Отже, до побачення, дякую за співбесіду!

Хотіла розвернутися і гордо почалапати звідси, як мене зупинив упевнений голос:

— Я вас беру, Соню. З завтрашнього дня ви виконуватимете обов’язки моєї асистентки.