53

Вона побачила його здалеку.

Його постать, що розтинала ряди ворогів. Руки, по яких стікала кров. Хижу посмішку дикого звіра.

Це був її Рен.

Але зараз вона бачила й іншу його сторону. Ту, якої він сам не любив. Ту, яку вона змогла змінити своїм теплом.

Стерти кордони між його минулим і теперішнім життям, подарувавши цьому надламаному жорстокістю юнакові кохання.

— Рен!

Її крик розсік повітря, коли вона побачила, як старий маразматик перекидає його на землю.

Вона вже летіла туди, не боячись наслідків, перехоплюючи шалений погляд затуманених старечих очей.

— Це ти винувата! — гаркнув він, кидаючи в неї закляття. — Згори, негіднице!

В останню мить вона розсікла його атаку чистою енергією, відчуваючи, що її запаси нарешті починають вичерпуватися.

Очі знову ставали звичайними.

Дихання збивалося.

Тіло готувалося прийняти неминучий відкат.

Але вона змогла.

Змогла відволікти ворога, подарувавши коротку мить на відновлення своєму нареченому.

Її очі без слів сказали все, що тільки могла сказати найріднішій людині у світі.

— Заплющ очі, рідна, — самими губами промовив він.

І вона довірилася.

Заплющила очі, відчуваючи всім своїм єством, як розриваються останні нитки ляльковода над її головою.

Вона полегшено видихнула, почувши хрипкий булькаючий звук смерті, що вирвався з горла ворога.

На її губах з'явилася усмішка.

Полегшена.

Щаслива.

Втрачаючи рівновагу, вона відчула, як тіло стрімко летить до землі.

У голові стало порожньо.

Рен...

Рен встиг підхопити її в останню мить.

Притиснув до грудей розтріпану відьму, на губах якої навіть зараз блукала щаслива посмішка.

— Скажена... — видихнув він.

Із нею на руках він опустився на сиру, припорошену снігом землю.

Усе тіло ломило від втоми.

Світ навколо розпливався.

Його очі заплющилися.

Останнє, що він встиг помітити, — Дріаса, який стрімко біг до них.

А руки Рена продовжували міцно притискати до себе кохану.