Розділ 33

А ось квартира Влади — справжня її квартира, а не той моторошний клоповник, який вона знайшла, зустріла тишею.

Якщо чесно, Олег після всіх потрясінь, що звалилися на нього за останню добу, дещо побоювався, що з квартирою цією щось трапиться. Пожежа, потоп, землетрус, метеорит із неба — що завгодно. Але ні. Коли вони з Дмитром приїхали сюди, щоби ще раз обшукати, тепер уже її, усе було на місці.

У чотири руки вони методично перебирали речі, рухали меблі, перетрушували кожну ганчірку — в пошуках чого? Вони й не знали. Хоч би що, хоча б якась дрібниця, котра могла б підказати або наштовхнути на якусь ідею.

Порожньо.

Зате вони знайшли Альберта — здоровенний рудий ведмідь, зшитий із трохи кучерявого штучного хутра, сидів у кутку шафи, байдуже дивлячись на людей пластиковими вічками-ґудзиками. Олег його бачив, так, але оглянув тоді лише поверхнево.

— Ага.

Цього здоровенного хутряного монстра Дмитро відразу витяг назовні. Задумливо покрутив у руках, ретельно промацав м’яку набивку.

— Ножа дай.

Олег, сам навіть не помітивши, як поринув у тужливі спогади, здригнувся.

— Що? Навіщо?

— Дрібнота твоя засмутиться, якщо порвемо. А якщо ж по швах, то потім можна буде назад зшити. І нормально. Навіть не помітить.

Так і не дочекавшись запитаного, він, тихенько бурчачи, сам пройшов на кухню, покопався в ящику зі столовим приладдям.

Олегу, що завмер від такого святотатства, морда кинутого на кухонний стіл ведмедя видалася зляканою.

— Та не тремти ти, Ленці потім відвезу, зашиє, як було. Усе виправить.

Під його спритними руками іграшка швидко розповзалася на клаптики. Поруч на столі росла гора випатраного наповнювача, яка здавалася більшою за самого цього ведмедя в кілька разів так точно.

— А ось і наша цяцька.

Крихітний чорний квадратик картки пам’яті на величезній долоні здавався ледь не смітинкою, й Олег спершу навіть не зрозумів, що саме вони знайшли. Підійшов ближче, вдивляючись. Хмикнув недовірливо.

— Це що, вона у ведмеді?..

— Ага.

Картку Дмитро обережно загорнув аркушем, що видер його із блокнота, котрий валявся поблизу. Згорнув його щільним конвертиком і сховав до глибокої кишені джинсів.

— Що ж, не дарма вона залишила чек.

На це зауваження Олег лише похмуро кивнув. Те, що він впритул не помітив хитро прихованого в сумці чека, його зачепило, хоча він і намагався цього не показувати. Щоправда, якщо зараз у квартирі знайдеться ще що-небудь, так само ганебно ним непомічене попри стільки згаяного часу…

Не знайшлося. Хоча цю квартиру вони й обшукали вздовж і впоперек, просидівши в ній до пізнього вечора, жодних знахідок їм більше не трапилося.

Поверталися до будинку Дмитра вже затемна. Втомлені до чортиків, і не можна сказати, що особливо задоволені — сьогоднішні поїздки, на які вони, якщо відверто, покладали великі надії, виправдалися слабо.

І, дивлячись у вікно машини на вогні, що пропливали повз, на таке велике й таке гибельне, як виявилося, місто, Олег тужливо думав про те, наскільки поганим батьком він був, як виявилось. Хоча й намагався після втрати дружини дати дітям усе, чого вони потребували. Увагу, турботу. Можливості.

Саме з можливостями, схоже, він і перегнув — забагато вони мали свободи, раз так спритно пірнули один за одним в усе це…

Дмитро поглядав на нього, але мовчав. Про що думає зараз його старий приятель, він приблизно уявляв і втручатися в це самокопання не хотів. Навіщо? Втішати — зробить тільки гірше, та й не сильний він у цих рятівних балачках. А якось дорікати ще безглуздіше. Хто він взагалі такий і яке має на це право?

Ось допомогти… Допомогти — так, це буде правильно. І він обов’язково допоможе. Коли зрозуміє, як саме це можна зробити, тоді й допоможе.

А будинок зустрів їх трохи фальшивим співом Лери та запахом м’яса, що смажилося. Залишившись на самоті в будинку дядька, та ще й із категоричним напуттям нікуди з нього не висовуватися, вона пішла в рознос. Розпорошила запаси в морозилці та знайшла в них — Дмитро принюхався й понуро зітхнув — заготовану для стейків яловичину.

А судячи з того, що величезна футболка безрозмірним мішком укривала її зараз майже до щиколоток, ще й дуже вдало порилася в його шафах.

Безславну загибель своєї улюбленої футболки, яка зараз вже смачно так була забризканою жиром від пательні, Дмитро прийняв стоїчно. І навіть промовчав.

Добутий у клоповнику ноутбук перекочував на стіл, туди ж вирушила й картка пам’яті.

— Глянь і це теж. Раптом що знайдеш? Сумніваюся, що на ноуті щось буде, а ось картка… Якщо вона виявиться порожньою, це мене дуже здивує.

Нові іграшки Лера цапнула із цікавістю й одразу забула про сковороду, що залишилася на вогні. Покрутила в руках ноут, здивовано розглядаючи хисткий пластик та забиті пилом порти. Підняла кришку й тут же скривилася.

— Ви його що, у свинарнику знайшли?

Гаджет був… Ну, яким він міг бути після кількох тижнів у руках тієї не надто тверезої людської особини? Добре, що цілий і в пиві не втоплений. Майже диво, так.