Степанове диво

Хто зна, чому і як, але городина в Степана щороку родила дай Боже! Чи то щасливої вдачі народився цей кремезний чолов'яга, чи то покійна хрещена замовила слово за нього перед Божою матір'ю, але було як було. Із настанням вересня видлубував він із землі буряки — що та добра паляниця розміром, — і моркву, що й долонею не охопити в ширину. Листя капусти сягало аж до колін, а ті білі соковиті голівки, щоб викорчувати, то доводилося до коня в'язати, бо навіть сам Степан обома руками не міг скрутити. Завжди веселий був, як той врожай збирав, сміявся радісно, руки потирав, обраховуючи, скільки ж добра цього року вийшло, щоб запасти на їжу собі та худобі, а скільки надлишку є на ярмарку продати.

Сусіди ж його, пораючись у себе на городі, не могли похизуватися такими врожаями аж ніяк... Навіть самі хазяйновиті та завзяті із заздрощів блідли, узрівши кургани з овочевих насипів на Степановому подвір'ї. Щоб трохи вспокоїтись, починали себе та інших переконувати, що те, що вродить у Степана, — то недобре. Мовляв, куди ж таку дебелу бурячину в борщ класти? Завелика буде, а як розрубати наполовину, то й зів'яне друга частина... Та й хіба буде солодкою? Її певно від води зайвої розперло та й цукри всі вимило. Хіба ото свиням кришити ту городину — оце діло буде! Але балачки балачками, а очей відвести від Степанового подвір'я не могли.

І на ярмарках завжди був попит на овочі Степана. Він возом ледь пер оте все збіжжя, аж колеса рипіли та конячка надсадно дихала. Дебелі, соковиті гарбузи, капуста, морква, буряк... Цибулиною одною можна шибки вибити, як жбурнути! Люд спочатку обходив розкішну ятку стороною, роблячи вид, що не цікавиться, лише ввічливо вітаючись із господарем. Степан через те не переймався: посміхався, крутив вуса та пихкав люлькою. Така оказія повторювалася щороку, і він добре знав, що, натовпившись рядами, селяни таки потягнуться до нього вервечкою. Із палаючими очима, масними від смаколиків губами та жадібними руками. Будуть обмацувати, підкидати й постукувати по його товарові, ніби намагаючись заглянути всередину та осягнути секрет господаря. Також знав, що купуватимуть — ой як же добре купуватимуть! Доки віз не лишиться пустим, аж до бійки дійде, коли продаватиме останнє. А тоді, ледь охопивши руками, нестимуть трофеї додому, розбігаючись і вже один одному в очі не дивлячись.

І насіння він продавав, еге ж! За чималі гроші, я вам скажу, і бажаючих купити було вдосталь. Ще як сіяв навесні, то вже в чергу ставали, аби взяти на осінь оте його диво-насіння. Та тільки дарма! Родилася з того насіння звичайнісінька городина — нічим не більша, ніж у кожного іншого селянина. А бувало таке, що й менша. Весь сезон ростиш, поливаєш, вдобрюєш, а восени воно не овочі, а наче ягоди вродили.

Сердилися люди, дедалі злішими ставали. Вже не тільки нишком, а й вголос проклинали того Степана! Між собою перетирали, що дурить він їх, що продає пустку, а справжнє, особливе насіння тримає при собі. Ширилися чутки, обростали жахливими деталями... То ніби в скрині він зберігає те насіння, а скриню закопує у дворі під калиною, і що кожна насінина — з добру монету розміром! А інші казали, що ні, таки воно дрібне, за пазухою він його при собі носить і спить із ним, а як кожух відгорне вночі — то аж світиться той клунок!

Найбільше ті думки допекали Петру та синові його Миколі. Не раз і не два пізно вночі сиділи вони на порозі та гомоніли про Степанову вдачу, про злий підступ його та глузування з односельців. Усе темнішими ставали думки, усе глибше прорізали зморшки чоло, а очі наливалися кров'ю. Бо як же терпіти таке свавілля поруч із собою! Не втримавшись одного разу, вирішили чоловіки здобути те справжнє насіння та провчити клятого сусіда. Кралися глупої листопадової ночі попід тинами та деревами, шурхотіли листям під ногами, перезиралися завзято. Ні на мить сумнів не відбився на їхніх обличчях.

Ось і хата Степанова біліла поруч у темряві, наче донька повного місяця. Ані каганця, ані світла — господар міцно спить. Чим ближче до порогу, тим гарячіше ставало Миколі та Петру, тим дужче пекло в грудях та свербіло в руках. Ближче, ближче! Ще ближче... Біля серця він тримає теє насіння! Ах, спить онде на лаві — та й трясця, у кожусі спить, руки на грудях склав! Зуби непроханих гостей аж скриплять, бо відчувають: і тут господар їх за носа водить, навіть уві сні насіння охороняє! Але нічого, нічого... Не відступляться, не дадуть кепкувати з себе. Дарма, що Степан здоровий як велетень, — і такого здолати можна, як маєш при собі добрячого ножа!

Та халепа впала на їхні голови! Розплющив очі клятий саме в ту мить, як ніж було занесено над його грудьми молодим Миколою. Як хряснув кулаком своїм хлопа — той і зойкнути не встиг, приземлився прямо на скриню, що в дальньому кутку стояла, та так, що зі скроні цівка крові побігла. Підскочив Степан і з гарчанням другий кулак прямо на макітру старого Петра опустив, аж той у землю наче вріс. Хрясь! І нема його на цьому світі, лише очі перелякані осоловіло вирячилися на скривавленому обличчі.

Світанок звично зустрів Степана за роботою. Тримаючи в міцних руках лопату, той перегортав клапоть землі за клаптем. Як завжди, привітно помахав та усміхнувся пастухам, що гнали корів у байрак — пощипати пізньої трави, — та й знову повернувся до праці. Город сам себе до зими не підготує: перекопати потрібно, добрива внести... Розрізав землю лопатою, як масло ножем, та накидував назад немов перину, невимушено втоптуючи ногою шматок червоної свитки поглибше. Гарний буде врожай наступного року, ой гарний! Як і торік ..