Розділ 14

— Привіт, Темо! — зазирали у двері голови і поглядали й на Ліну.

— Ви до нас? — з надією питали інші.

— Ліно, вирівняйся. Вони дивляться і на тебе, — нагадав ЕМО.

Справді, тут її вже знали, дивились зацікавлено і часто нахабно. Надто відкрито.

— Вони думають, ти їм друг, — хіхікнув ЕМО.

Чому б і ні. Хоча на сьогодні їй досить власної команди, але тут, у цьому шматку коридору люди виявились живими. А може, й скрізь були живими, просто вона бачила лише стіни.

Вона поглядала навколо, не розуміючи, куди їй поставити ноутбук. Кутки були зайняті то Сабіною, то тими кактусами. Якийсь бздик з цими рослинами. Хоча наскільки вони різноманітні, Ліна уявила тільки тоді, коли заявила у квітковому:

— Мені кактус! — і здивовано кліпнула на питання: «Який?».

Який. Колючий кактус, такий от — вона навіть руками показала якусь бульку — кактус просто.

ЕМО тоді її трохи просвітив, і вона брякнула якусь назву. ЕМО зітхнув і сказав простіше — класичний кактус. І автополив. На останнє продавець глянув неприємно і наче вже збирався забрати горщик назад. Якщо вже людині для кактуса автополив треба, то краще рослини їй не довіряти.

Ліна щиро пообіцяла дбати про малого, і тільки тоді отримала свій вазон, а з ним ще п'ять.

Вона розуміла продавця. Якби хтось взяв її ЕМО і сказав: «Дайте ще мені промт для створення АІ-моделей Онліфансу», вона б вигнала копняками такого користувача.

Поки вона готувалася сісти тут і слухати вірші Андрія та пояснення Оксани, Темо запросив її далі... до скляного акваріума — буквально куба з прозорими стінами, столом посередині і масою оргтехніки.

— Власне... приміщення? — пробелькотіла Ліна і відчула, як блідне від того, що всі її мрії ось тут і розбилися. Вона зараз втече і більше ніколи нікому не покаже свої розробки.

Тобто їй навіть не дадуть сидіти в кутку, а запхають на цю сцену? Просто як у зоопарку, який вона так ненавиділа.

Темо ж був гордий.

— Та він ідіот, — ЕМО був цілком на її боці.

— Ось, — сказав Темо. — Для лідера проєкту. Твоє.

Вона перевела на нього погляд, як на дикобраза, що нізвідки взявся посеред квартири. І кроку не ступила.

— В Болгарії дешева нерухомість, — ЕМО налаштовував втечу.

— Я не зможу тут працювати, — зрештою прямо сказала вона.

Вона вже вирішила, що все йде до біса, але наприкінці хоч зітре цю щасливу усмішку з його обличчя. ЕМО схвально цокав, а далі зайнявся чимсь своїм — певно, паспорт закінчував.

— Це виключено. От і все.

— Заходь, — мовив Темо, наче й не чув.

Вона ступила крок, раптом весь страх і неспокій розвіялись. Вона вже за пів години буде вдома. І знайде що робити.

— Я знав, — продовжив він, взяв зі столу пульт і натиснув кнопку.

По всьому периметру м'яко опустились щільні жалюзі. Безшумно і не лишивши ні щілини. Одразу стало затишніше, і Ліна з полегшенням видихнула. Звуки приглушились, будь-які сторонні погляди зникли, і стало можливим дихати. Вперше з моменту, як вона зайшла у Лабіринт, ну крім туалету.

У вусі гмикнуло.

Темо роздивлявся навколо, чи все в порядку.

— Що значить «Я знав»? — нарешті знайшла що сказати Ліна.

— Він знав, що в тебе соціальна тривожність, — з готовністю пояснив ЕМО.

— Неправда, — відрізала вона.

— Мені більше подобається, коли ти його виймаєш задля мене, — сказав Темо і одразу округлив очі. — Е-е-е, двозначно прозвучало, я не хотів.

— Ха, — сказав ЕМО.

— Ха, — сказала Ліна.

Він не почервонів, не провалився крізь землю, не заціпило — просто визнав, що тупанув. І все, проїхав.

— Чому ти зробив мені цю схованку?

— Я мав час дізнатись, що робити з абсолютними інтровертами.

Вона навіть не подумала пошукати його. ЕМО б знайшов, сам-то не додумався. А Темо... ну, він облаштовує свою стажерку, щоб та гарно приносила гроші.

— І що ж робити з інтровертами?

— Не скажу, — Темо посмикав жалюзі і перевірив стілець на стійкість. Не стілець, а нормальне комп'ютерне крісло, дуже зручне і дороге.

— Наче порядок.

— Скаже, — зауважив ЕМО. — Просто будь наполеглива. Він не вміє тримати язик за зубами.

Темо повернувся до неї.

— Гаразд. Бачу, тобі з компаньйоном треба роззирнутися і переговорити. Лишу вас.

І пішов.

Ліна прислухалася. Звуки були, але фоновим шумом, таке їй не заважало. А та компанія ж, мабуть, добряче галасує зараз.

— Я твій компаньйон. З якого століття він відкопав це слово? — спитав ЕМО.

— А хто ти?

— Я — Ші ЕМО, Емоційний особистий партнер. І я знайшов.

— А?

— Тут пише, що інтровертів треба забирати собі, поки нічиї. Він хоче тебе забирати собі.

— Що ти мелеш? — Ліна й собі посмикала штори і крісло й із задоволенням всілась.

Покрутилась вправо-вліво. Як же гарно.

— Інтроверти самотні, поки не потрапляють на очі екстравертам.

— І тоді інтроверти змінюються і починають шукати собі компанію щохвилини?

— Та ні. Від вас нічого не залежить. Екстраверт починає любити інтроверта і забирає собі. Це відбувається з 90% інтровертів.

— А ще десять?

— А ще десять лишаються самотні, — і тут він заквилив: — А я, Ліно?! Хто мене забере?

Ліна закотила очі, витягла навушник, перевернула в пальцях — ніби шукала очі, щоб заспокоїти джерело драми.

— Вгамуйся, ЕМО. Ми з цим чуваком один раз переспали. Ми не будемо заводити дитину, яку любитимемо більше за тебе.

— Я сумніваюсь у твоїй щирості, — глухо відповів ЕМО у руці. — Але вдячний за таку пріоритетність.

Коли знову наділа навушник, ЕМО змовницьки, лоскотно прошепотів:

— Він лишив 90% простору прозорим, але десять віддав тобі.

— Не малувато для такого інтимного шепоту?

— Це ж лише початок, — поблажливо відповів ШІ.