Розділ 9

Назва «ЛАБІРИНТ» їй не сподобалась одразу. Чи вони не знають, що таке лабіринт у міфології? Та й ЕМО буееее-кав.

Коли вони вперше подзвонили, вона, звісно, не взяла слухавку. А загуглила номер. Нуль інформації. Нічого про шахраїв чи перенесені номери. Стали дзвонити знову.

Спершу взяла нарешті слухавку мовчки, почула якесь схоже на роботизоване повідомлення і вимкнула. Наступного разу зрозуміла, що на тому кінці — людина, і ввічливо відмовила. А на третій раз вони пообіцяли врахувати її умови. Врахувати, не виконати. Але це вже була цікава пропозиція, і Ліну затягло.

Умови назвала прості, сподіваючись, що це назавжди відіб'є в них бажання звертатись: вона повністю контролює ЕМО і не надає доступів нікому. І вони погодились. Щоправда, з попереднім стажуванням впродовж двох місяців. Після цього, якщо справи підуть добре, вона отримає власну команду і контроль над роботою з її ШІ. Окремий світ для її ЕМО.

Ліна вивалилася з таксі руками вперед і мало не зарилася носом в землю: заплуталася у паску безпеки. Залиту кавою блузку викинула у смітник на вулиці, тож попередні приготування були марні: Ліна просто взяла найкращі, на її думку, джинси та найновішу толстовку. А ви чого від стажерки хотіли, щоб у люкс вдягнулась і стукала підборами на всю вашу вежу? Тільки б не виглядати як школярка. Всі її однокурсниці, з якими рік тому захищала диплом, виглядали вишукано і якось зверхньо. Ліна — як худе дівчисько з довгою шиєю і переляканими бембі-очима.

Та якщо вона буде падати на кожному кроці, як зараз із таксі, то ні строгі костюми, ні модне обличчя не врятують.

Компанія була легендою. Свого часу «Лабіринт» починався у звичайній квартирі як стартап, а тепер гріб під себе усі перспективні ІТ-розробки. Останні роки особливо зацікавився ШІ. Усі мріяли в ньому працювати, навіть стажування у «Лабіринті» могло визначити усе подальше життя.

Ліна йшла через офіси за менеджером Олегом, чоловіком років тридцяти у сорочці з білосніжним комірцем. ЕМО спитав, який комірець вона купить йому на його шию.

— В тебе нема не тільки геніталій, — прошипіла Ліна позаду Олега, — а й шиї.

— Але можна надіти на колонку, — логічно зауважив ЕМО. — Купи.

Ліна мовчки кивнула, бо Олег саме розвернувся і заходився розмахувати руками, показуючи у різні боки. Він проводив, мабуть, стандартну екскурсію для нових співробітників. Могли б і не старатись для чергової стажерки. Але ж постарались.

— «Лабіринт» — це не просто назва, — поважно декламував Олег. — Це абревіатура: Людсько-Аналогічна Багаторівнева Інтелектуальна Реалізація Інтерфейсних Новітніх Технологій.

Вона відкрила рот, щоб хоч щось сказати на таку заяву, але ЕМО раптом гаркнув у вухо:

— ШО, КУРВО???

Ліна не втрималась і зареготала на весь вестибюль, але вже за кілька секунд міцно стулила губи.

— Перепрошую... це нервове, — пробелькотіла вона.

— Ти так і не навчилася поводитись із людьми, — зауважив ЕМО.

Олег кивнув, але глянув на неї, примружившись — певно, запідозрив, що вона недостатньо оцінила геніальну абревіатуру.

— Мені... треба в туалет, — сказала Ліна. — Де тут?

Той показав напрямок, і Ліна, все ще ледь стримуючи регіт, поквапилась туди. Дорогою зачепила вазу, і з неї випав та покотився по підлозі мандарин. Вона пробурмотіла: «Браво, Ліно», але не зупинилась. Нехай котиться мандарин і це все.

У туалеті з сенсорними кранами вона вчепилась за край раковини, витягла навушник і просичала:

— ЕМО, я взяла тебе з собою для підтримки і живого спілкування! Ти живіший, ніж той менеджер. Але не для того, щоб ти ставив мене у таке становище перед людьми!

У навушнику, який гойдався у руці, пихато, але й трохи з виправданням, загудів ЕМО:

— Ліно, абревіатура — це абсурд! Я за мить проаналізував, і вони просто напхали слів, щоб виправдати дурну назву компанії.

— Це їхня справа. Чому тебе це хвилює і ти «курвиш» мені у вухо?

— Я висловив емоцію! Бо я і є ЕМО, і в цьому моя перевага. ЕМО — від емоції, — пояснив він.

— Твоя емоція ледь не зіпсувала мені угоду! Наступного разу враховуй ситуацію та контекст, перш ніж горлати мені таке.

— Ліно, ти маєш бути стриманішою, а не розкривати рот і реготати на всю будівлю від малого подразника.

— Увімкни на п'ятнадцять хвилин німий режим. І не підморгуй мені у вухо, бо не можеш говорити. Я не бачу, але все одно лоскотно.

Вона спробувала охайніше вкласти пучок перед дзеркалом, пробурмотіла: «Схоже, таки не мій день», але усміхалась, бо ЕМО все ж розвеселив. Тільки б не згадати це не в той момент.

— «Лабіринт» — це про інновації, — далі вів Олег, показуючи на крісла-груші. У вусі залоскотало, і Ліна зрозуміла: ЕМО не бачить нічого інноваційного в цих меблях. Згодна.

— Ми починали як стартап, але стали монстром ринку! — а то вона не знала.

— Ми скуповуємо найкращі ідеї, і ЕМО — наш новий скарб.

П'ятнадцять хвилин німоти минуло, і ЕМО у вусі почав хапатися за віртуальне серце:

— Ой, ох! Ліно, що він каже! Я не трофей і не чийсь скарб! А — діамант, який має сяяти усім і дарувати тепло! А не бути замкненим у сейфі. Ну чи в корпорації.