Розділ 23

І, як виявляється, на цьому моя фермерська Санта-Барбара зовсім не закінчується – вона вирішує перейти до найгострішої фази, де мені замість кави видають порцію суворої реальності.

Наступного ранку я прокидаюся з чітким усвідомленням: якщо Ленні живе за дві вулиці, це ще не означає, що ми автоматично перекреслюємо всі минулі образи. Вона – не моя, я – не її, а наш статус опиняється в такій невизначеності, що навіть місцеві собаки дивляться на мене з німим співчуттям.

Вперше в житті я вирішую не пресувати події, а почати з найпростішого стратегічного маневру – кави.

Зайшовши в магазин, я застаю її біля полиці з крупами, де вона вивчає етикетку з таким виразом обличчя, ніби це бізнес-план завоювання світу. Почувши мої кроки, Ленні різко повертається, ледь не збиваючи ліктем коробку пластівців.

– Доброго ранку, – видавлює вона.

– Доброго, – я простягаю їй стаканчик, намагаючись посміхатися максимально беззахисно. – Мирова?

Ленні бере стаканчик.

– Мирова.

Ми виходимо надвір і йдемо ґрунтовою дорогою. Всередині розливається дивне, забуте відчуття затишку.

– Як мама? – перебиваю я тишу.

– Краще, – Ленні усміхається, підкидаючи носком кеда дрібний камінчик. – Вже свариться з татом, щоб він перестав носитися навколо неї, наче вона з кришталю зроблена.

– Значить, процес одужання йде за планом.

Вона раптом зупиняється прямо посеред дороги й мовить:

– Дякую, що не шукав мене тоді... після звільнення.

Я застигаю, стискаючи свій стаканчик.

– Ти ж сама благала про це в слухавку.

– Знаю.

– Я вже сидів на валізах і збирався вибивати двері твоєї квартири.

Вона піднімає на мене свої зелені очі.

– Але не приїхав.

– Бо любити людину – це не означає вриватися в її життя й ламати все до бісової матері, коли вона просить дати їй спокій, – я знизую плечима, відчуваючи, як пересихає в горлі.

Ленні довго дивиться на мене, а потім – без жодного попередження – простягає руку й міцно переплітає свої пальці з моїми. Я подумки відмічаю, що заради цього моменту варто було витерпіти два місяці сільської депресії, сухий сухпайок і відсутність нормальних пончиків.

Після цього наш роман починається якось підозріло буденно: ніхто не перетягує валізи, ніхто не стає на одне коліно під зорями, і ми не складаємо присягу на вічність.

Ленні приходить увечері на мій незакінчений ґанок, а я іноді заходжу до її батьків із пакунками продуктів, щоразу проходячи суворий прикордонний контроль. Її мати дивиться на мене, як на біологічну загрозу, а от батько одного разу зупиняє мене прямо в коридорі, перекриваючи вихід своєю кремезною статурою.

– Ти серйозний щодо моєї доньки?

Ленні завмирає біля дверей, свердлячи мене очима, щоб я не втнув якусь зі своїх фірмових дурниць.

– Абсолютно серйозно, – я випростуюся, як на допиті в поліції.

Батько мовчки змірює мене поглядом від скуйовдженого чуба до черевиків, коротко киває:

– Добре.

І просто йде в гараж. Я роззявляю рота й кілька разів моргаю, переводячи погляд на Ленні.

– І це все?! Де катування, де вивідування моїх статків?!

Вона усміюється, спираючись на одвірок.

– Ти очікував тортури з лампою в обличчя?

– Ну хоча б мінімальний допит!

– Не розслабляйся, Бурундучаро. Він перейшов у режим прихованого спостереження.

– Чудово, – я тру потилицю. – Тепер мені офіційно моторошно.

***

Минає ще кілька тижнів, і одного вечора Ленні сидить на моїй веранді, спостерігаючи за моїми невдалими спробами повісити гамак.

– Вейде, якщо ти туди сядемо, ми обоє впадемо в траву.

Я обертаюся, витираючи піт із чола.

– Тобто ти турбуєшся про моє здоров'я?

– Я турбуюся про свою дупу, бо не хочу опинитися на тобі.

– А я вже розмріявся про романтичний політ, – зітхаю я, випускаючи з рук мотузку.

Ленні закочує очі, підхоплюється з місця й безцеремонно вихоплює в мене кріплення.

– Відсунься, горе-майстер.

Стаю поруч, спостерігаючи, як вона вправно орудує пальцями, і мимоволі розпливаюся в посмішці.

– Чого ти вишкірився? – підозріло запитує дівчина, не відриваючись від вузла.

– Та згадав, як будував цей будинок, рівняв газон і збивав веранду, щоб довести тобі, що мої руки ростуть із потрібного місця.

Я оглядаю свій витвір: лисуватий газон і гамак, який тримається виключно на чесному слові.

– Схоже, мій план із тріском провалюється.

Ленні дивиться на мене через плече.

– Ну... будинок мені подобається.