Розділ 2. Вечір без наслідків

Злата 

Марта мала два таланти, які я вважала однаково небезпечними: знаходити пригоди на власну голову й переконувати мене, що я неодмінно повинна брати в них участь. Причому другий вона відточила до такої досконалості, що іноді я починала підозрювати, ніби десь у вільний від навчання час подруга проходить курси психологічного маніпулювання. Інакше пояснити, чому я стояла перед дзеркалом у чорній сукні замість того, щоб лежати у власному ліжку з книжкою, було просто неможливо. Найгірше, що сукня мені справді подобалася, і визнавати це вголос я не збиралася, адже тоді Марта вирішила б, що здобула чергову перемогу у своїй багаторічній боротьбі за моє соціальне життя.

Телефон задзвонив саме тоді, коли я намагалася визначитися із зачіскою. На екрані з'явилося обличчя подруги, яка, судячи з макіяжу й сережок, уже була повністю готова до вечора. Я поставила телефон на туалетний столик і повернулася до дзеркала, дозволяючи їй оцінити результат моїх старань.

— Ні, ну ти тільки подивися на себе! — вигукнула Марта, щойно побачила мене. — І після цього ти ще розповідатимеш, що тобі нічого вдягнути?

— Я такого не говорила. Я сказала, що не маю бажання вдягатися. Це, між іншим, дві абсолютно різні проблеми.

— Перша вирішується покупками, а друга — хорошим стусаном. Поверни телефон трохи нижче, хочу нормально роздивитися сукню.

Я слухняно виконала прохання, хоча вже починала шкодувати, що взагалі вирішила показати їй свій образ. Сукня була досить простою: приталена, із квадратним вирізом і тонкими бретелями, завдовжки трохи вище колін. Я купила її ще навесні, але так жодного разу й не вдягнула. На мою думку, вона чудово підходила для вечора з подругою, оскільки не вимагала ні складної зачіски, ні туфель, у яких можна було хіба що красиво померти. Щоправда, із взуттям Марта встигла втрутитися ще вдень, категорично відкинувши мою пропозицію взути улюблені кеди.

— Шикарно! — нарешті винесла вона вирок, задоволено усміхаючись. — Тільки волосся розпусти. І не сперечайся, бо я вже бачу, як ти збираєшся закотити очі.

— Мені так зручніше, — заперечила я, торкаючись недбалого пучка на потилиці. — Особливо якщо ми збираємося танцювати. Не хочу весь вечір витягувати волосся з рота.

— Злато, ти зібрала його так, наче збираєшся захищати дисертацію. Ми йдемо в клуб, а не на засідання вченої ради.

— А раптом там хтось захоче обговорити зі мною наукову роботу? Не можна бути непідготовленою.

— Господи, за що мені така подруга? — простогнала Марта, прикладаючи долоню до чола. — Просто розпусти волосся, будь ласка. Ти ж знаєш, яке воно в тебе гарне.

Я демонстративно зітхнула, але все-таки витягнула шпильку й дозволила темним пасмам упасти нижче плечей. Марта задоволено кивнула, а я повернулася до дзеркала, критично роздивляючись себе. Карі очі, невеликий кирпатий ніс, веснянки, які влітку ставали особливо помітними, і фігура, через яку будь-які спроби вдягнутися непомітно зазвичай закінчувалися невдачею. Мама колись казала, що мені потрібно навчитися любити власні форми, а не ховати їх під вільними светрами. Я, власне, й не збиралася нічого ховати. Просто мій гардероб переважно складався з речей, у яких було зручно сидіти по шість годин на лекціях, а не ловити захоплені погляди незнайомих чоловіків.

До речі, останнє мене взагалі мало хвилювало. Я досить давно зрозуміла, що чоловіча увага не завжди є компліментом. Особливо коли її власник вважає, що куплений коктейль автоматично дає йому право вимагати твій номер телефону, адресу й бажано місце у ліжку.

— Ну що, задоволена? — поцікавилася я, повертаючись до екрана.

— Майже. Тепер губи нафарбуй.

— Марто, я йду танцювати, а не брати участь у конкурсі краси.

— Одне іншому не заважає. І взагалі, ти могла б хоч раз не сперечатися зі мною з кожного приводу?

— Могла б. Але тоді тобі стало б нудно, а я дуже турбуюся про твоє психічне здоров'я.

Подруга показала мені язика, після чого повідомила, що таксі буде приблизно за двадцять хвилин і я повинна встигнути спуститися до воріт. Я пообіцяла постаратися, хоча вона прекрасно знала, що спізнювалася з нас двох зазвичай саме вона. Щоправда, цього разу Марта вирішила перестрахуватися й замовила машину відразу до свого будинку, щоб я не могла в останню мить вигадати причину залишитися вдома.

Коли дзвінок завершився, я ще кілька секунд розглядала власне відображення, а потім усе-таки взяла блиск для губ. Не тому, що послухалася подругу, звісно. Просто він стояв поруч, і я сьогодні почувалася достатньо щедрою, щоб зробити Марті приємне. До того ж після місяця підготовки до іспитів мені справді хотілося хоч трохи відчути себе красивою дівчиною, а не ходячою енциклопедією кримінального права, яка здатна цитувати статті законодавства навіть уві сні.

Закінчивши збиратися, я взяла маленьку сумочку, перевірила наявність телефона, ключів і грошей та спустилася на перший поверх. У будинку панувала приємна тиша, яку не порушував навіть телевізор. Назар уже кілька годин як поїхав до друзів, тому я мала чудову нагоду насолодитися відсутністю його улюбленої музики, розкиданих речей і постійних запитань, чи не бачила я його ключі.

Щоправда, варто було мені подумати про брата, як задзвонив телефон.

Я саме взувала босоніжки, тому довелося відповідати, балансуючи на одній нозі й намагаючись не впасти обличчям у підлогу.

— Сподіваюся, ти телефонуєш не з поліцейського відділку? — поцікавилася я замість привітання, притискаючи телефон плечем до вуха й намагаючись застебнути босоніжку.

— І тобі доброго вечора, люба сестричко, — весело озвався Назар. — А чому відразу з відділку? Може, я просто захотів почути твій голос?

— Назаре, коли ти востаннє телефонував мені просто так, я потім пів години пояснювала поліцейському, чому мій дорослий брат вирішив покататися в магазинному візку по парковці супермаркету.

— Між іншим, я майже доїхав до машини! — обурився він.