Розділ 19

Ранок продовжується важким головним болем і гнітючим відчуттям, що цей день обіцяє бути нелегким. Артефакт Альберта не виходить із голови. Це було настільки дивовижно, що я не могла не захопитися… але ж він бачив ту прокляту квітку! Мить, коли пелюстки осипались, переслідує мене. Що, як він щось запідозрив? Подумав, він бо не дурень, й вирішив, що це моя вина? Іще одне підтвердження, що я висмоктую магію довкола й це має залишитись моїм секретом. Але як, коли мене оточують одні лиш маги?

Думки відразу ж перескакують на іншого мага — Армстронга. Серце завмирає від самої згадки про нього. Що він взагалі затіяв? Цей букет, троянди… 

Погляд мимоволі ковзає у кут спальні, куди наказала перенести вазу з квітами ― просто не могла, не могла її залишити там, унизу. Його лист, нехай і лаконічний, змушує розгубитися ще більше. Змішані почуття переповнюють мене: захоплення і страх, вдячність і тривога. Це гра чи щирість. Ми ж домовились обмежити спілкування, й раптом квіти… А що як це підступний задум, щоб приспати мою пильність. 

Суплюсь, поглядаючи на букет. Наче квіти у чомусь винні.

З такими емоційними гойдалками навряд чи засну, а було ж у планах прилягти до вечора, надолужити недоспану ніч. Та як тут заснеш? Почуваюсь, як у пастці, наче ці чоловіки оточили мене й тиснуть з усіх сторін. І це ж я сама себе в цю пастку загнала. 

Щоб не зійти з розуму, вирішую втопити себе в роботі. Все ж я потрібна в Редженсі Хейвен. Тим паче після “нічного гостя”. Знаю, що Майк категорично заборонив мені з’являтися там найближчим часом. Але залишатись вдома у своїх роздумах я просто не можу.

Майк, звісно, зустрічає мене похмурим обличчям. Майже перекриває мені шлях.

— Кейті, ти зовсім з глузду з’їхала? — гарчить, поки я намагаюся пояснити. — Якби хтось побачив тебе тут… 

Обходжу й поспіхом підіймаюсь по сходах. Він за мною. Бурчить у спину. Не заспокоюється навіть коли переступаємо поріг мого кабінету.

― Ніхто не побачив, ― підкреслено байдуже вішаю плащ на вішак, повертаюсь до нього. ― Є новини? 

― Поки ні, ― хитає головою, супиться дужче. — Я ж наче ясно сказав: тримайся подалі від Редженсі!

— Майку, це моя справа, — відповідаю, тримаючи спину рівно, хоча всередині все кипить. — Я тут господиня, чи ти забув? 

— Господиня? — гмикає. — А як щодо безпеки? Якщо тебе викриють, це буде кінець не лише для тебе, а й для клубу.

— Мені потрібно працювати! — Відчуваю, як голос тремтить, але продовжую. — Я не можу ховатись вічно. 

— Ніхто цього й не вимагає, — холодно каже Майк, але в його очах проблискує турбота. — Я намагаюся тебе захистити, розумієш?

— І чим це допоможе? — я роблю крок уперед, нахиляючись до нього. — Рішення може ніколи й не знайтись. Ти сам знаєш, як працює цей світ. Якщо я перестану керувати Редженсі, це приверне ще більше уваги. Люди почнуть копати.

Він мовчить, зводячи очі до стелі, ніби шукає там відповідь. Потім важко видихає.

— Добре, — нарешті говорить Майк, ледь стримуючи роздратування. — Але на моїх умовах.

— Я слухаю, — відповідаю, схрещуючи руки на грудях.

— Ніяких походів клубом, ніяких контактів із клієнтами. Ти сидиш у кабінеті й не висовуєшся. Я накладаю ілюзію. І ти її перевіряєш кожних пів години, щоб навіть персонал не здогадався, хто ти. Обіцяй мені, Кейті.

Мовчки зважую його слова. Сердитись на Майка я не можу — він має рацію. Але те, як він зазвичай це подає, іноді виводить із себе.

— Гаразд, — зрештою киваю я. — Я обіцяю.

Майк дивиться на мене ще кілька секунд, потім проводить рукою перед моїм обличчям. Я відчуваю легкий жар, а потім короткий дотик магії.

— Все, тепер ти знову Ел, — сухо коментує він. — Я буду поруч. 

— Як завжди, Майку.

Він бурмоче щось під ніс, але я вже не слухаю. Робота чекає.

— Обіцяй, що не вийдеш із кабінету, — нагадує наостанок.

Я слухняно киваю, куди дінусь. У моєму кабінеті на столі — гора звітів. Вони мене так просто не відпустять зі свого полону. 

Кілька з них одразу відкладаю: потрібно розібратися, чому доходи за останній тиждень різко впали.

Окрім фінансів, беруся до організації розважальних заходів. Планую графік музикантів і виступів, переглядаю меню для вечері, щоб врахувати побажання клієнтів. Відправляю листа постачальнику вина — цього разу потрібен ексклюзивний сорт, щоб вразити нового гостя, який, за чутками, має зв’язки в королівському дворі.

До вечора кабінет перетворюється на місце хаосу: звіти, записки, ідеї для декору майбутніх балів. Стомлено розглядаю гори паперів, і лише тоді усвідомлюю, як пізно.

— Залишусь тут на ніч, — шепочу собі під ніс, відкладаючи останню теку.

Сил немає навіть підійнятись у власну кімнату. Ледве ноги переставляю. Аби як швиденько обмиваюсь у ванній й пірнаю під ковдру. Втома накочує. Робота таки врятувала. Ні про Альберта, ні про Армстронга не згадувала цілісінький день. Може й вночі вдасться відпочити від цих терзань, надіюсь в глибині душі. Зрештою, не дарма себе заганяла, як наймичку. Сподівалась, що втома прикличе міцний сон, бажано без сновидінь. 

І це таки діє. Провалюсь, як в глибокий темний вир. Але невдовзі прокидаюся від дивного звуку. Вогонь! Наче реве чудовисько. З кожною секундою він наростає, поглинає все довкола. Гаряче повітря обпікає легені, і я нарешті розумію ― це не сон. Клуб горить!