────── ✦ ──────
DARK представляє: Віталій Павлєєв про закоханість у вигаданих персонажів, парасоціальну прив’язаність і психологію книжкових почуттів
Чи можна по-справжньому закохатися в того, кого ніколи не існувало? Чому смерть улюбленого персонажа іноді болить так, ніби ми втратили близьку людину? І чи справді книжкові романи здатні змінити наші очікування від реальних стосунків?
Література дозволяє нам проживати десятки чужих життів, прив’язуватися до героїв і відчувати емоції, які часом складно пояснити навіть самим собі. Та де проходить межа між захопленням вигаданим світом і психологічною потребою в ньому?
Про це DARK поговорив із Віталієм Павлєєвим — клінічним психологом, нейропсихологом і дослідником у сфері медичної психології. Разом ми спробували розібратися, чому вигадані персонажі можуть ставати настільки важливими для нас, як формується емоційна прив’язаність до них і що наші книжкові вподобання можуть розповісти про реальне життя.
────── ✦ ──────
1. Чи можна з погляду психології назвати закоханість у вигаданого персонажа справжнім почуттям?
«Так, безумовно. І тут важливо саме розрізняти реальність об’єкта закоханості та реальність самого почуття. Персонаж може бути вигаданим, але емоції, які він викликає, абсолютно справжні. Людина може переживати захоплення, ніжність, романтичний потяг, навіть тугу за тим, кого ніколи не зустріне.
У психології є такий термін, як “феномен романтичної парасоціальної прив’язаності”. Такі дослідники, як Ніколь Ліберс і Гольгер Шрамм, наочно продемонстрували, що читачі здатні формувати емоційно значущі романтичні зв’язки з певними книжковими персонажами.
З клініко-психологічного погляду важливо інше: почуття можуть бути справжніми, але стосунки завжди залишаються односторонніми. І це не є ознакою якогось психічного порушення, якщо людина усвідомлює межу між фантазією та реальністю.
Тому мені здається, що тут найцікавіше те, що іноді ми закохуємося не стільки в самого персонажа, скільки в певний емоційний досвід, який він дозволяє нам пережити».
DARK вважає, що це одна з найважливіших відмінностей між почуттям і стосунками. Вигаданий персонаж не може відповісти нам взаємністю, проте це зовсім не означає, що переживання читача несправжні. Іноді історія стає простором, у якому ми дозволяємо собі відчути те, чого давно потребували.
2. Чому людина може відчувати сильніший емоційний зв’язок із вигаданим персонажем, ніж із реальними людьми?
«На мою думку, головна причина в тому, що вигаданий персонаж дає можливість переживати емоційну близькість без ризику відкидання. Тому що в реальних стосунках ми стикаємося з непорозуміннями, конфліктами, розчаруваннями. А книжковий герой не може нас відштовхнути, до того ж ми часто ідеалізуємо його, доповнюючи образ власними бажаннями та очікуваннями.
Наприклад, такі психологи, як Марина Рейн і Реймонд А. Мар, у своєму дослідженні показали, що особливості стилів прив’язаності впливають на силу емоційного зв’язку з вигаданими персонажами.
Із психологічного погляду такий зв’язок іноді може виконувати так звану компенсаторну функцію — допомагати переживати близькість, якої бракує в реальному житті.
Але тут є дуже важливий нюанс: інтенсивність емоційного зв’язку не завжди означає його глибину. Іноді ми почуваємося ближчими до персонажа саме тому, що він ніколи не змушує нас стикатися зі складнощами справжніх стосунків. Це важливо зауважити».
На думку DARK, можливо, саме тому книжкова близькість іноді здається такою безпечною. Ми знаємо історію персонажа, розуміємо його мотиви й можемо повертатися до нього тоді, коли нам цього хочеться. У реальному житті все значно менш передбачувано — і саме ця непередбачуваність робить справжні стосунки водночас складними та цінними.
3. Чому ми схильні виправдовувати погані вчинки улюблених персонажів, хоча в реальному житті засудили б аналогічну поведінку?
«Тому що ми емоційно прив’язуємося до персонажа. Тобто наша симпатія починає впливати на моральну оцінку його поведінки, і ми вже не просто спостерігаємо за його вчинками, а намагаємося зрозуміти, виправдати, а іноді навіть захистити його.
Такий відомий психолог, як Альберт Бандура, описував механізм так званого морального дистанціювання, коли людина знаходить пояснення поведінці, яку за інших обставин вважала б неприйнятною.
Такі дослідниці, як Міна Цай-Вогель і Майя Краков’як, показали, що ідентифікація з персонажем пов’язана з більшою готовністю виправдовувати його антисоціальні вчинки.