4

Я заходжу в хол нашого офісу й одразу відчуваю знайомий спокій. Світла підлога з сірого каменю блищить під м’яким світлом, а на стінах висять абстрактні картини. Ліворуч ресепшн – широка дерев’яна стійка, за якою завжди привітно усміхається адміністратор. Киваю йому головою й прямую до ліфтів.

У коридорі пахне кавою – хтось, мабуть, щойно налив собі чашку на кухні. Легкий гул розмов із сусідніх кабінетів долинає до мене, змішуючись із тихим звуком кроків на плитці. Натискаю кнопку виклику, і майже одразу ліфт під’їжджає.

Усередині кабіни звично чисто – глянцеві стіни і вставки з матового скла відбивають приглушене світло. Я натискаю потрібний поверх і поки ліфт піднімається, швидко переглядаю повідомлення на телефоні. Ліфт зупиняється, і двері відчиняються прямо в офісний простір.

Я виходжу й бачу знайомі обличчя. Уздовж стін розташовані скляні кабінети керівників, а посередині – відкриті робочі місця моїх колег. Привітно киваю кільком людям, що проходять повз. Один із сусідів із сусіднього відділу зупиняє мене жартом про погоду. Ми коротко перекидаємося словами, і я йду далі до свого місця біля вікна.

Зупиняюся на хвилину, дивлюся на вид із вікна – місто вже прокинулося й живе своїм життям. Вдихаю глибоко й сідаю за стіл, налаштована впоратися з усіма справами цього дня.

Першим ділом перевіряю електронну пошту. Зазвичай це повідомлення від клієнтів, транспортних компаній або моїх колег з інших відділів. Важливо оперативно реагувати, тому швидко розставляю пріоритети. Потім переходжу до обробки замовлень — координую відправлення вантажів, розраховую вартість перевезень і спілкуюся з партнерами, щоб уточнити деталі.

Близько 10-ї починається активне листування з клієнтами. Хтось хоче змінити умови доставки, хтось уточнює терміни. У таких ситуаціях важливо зберігати спокій і бути максимально уважною, адже кожна дрібниця впливає на успіх всієї операції. Сьогодні мені це дуже важко вдається...

На обід у мене небагато часу, близько 30 хвилин. Поїла прямо на робочому місці, переглядаючи документи. Після обіду робота стає ще інтенсивнішою — необхідно слідкувати за тим, щоб все було виконано вчасно. Я обдзвонюю перевізників, перевіряю статуси відправлень і контролюю, щоб не виникало затримок.

Інколи доводиться затримуватися, але сьогодні я все встигла і безмежно цьому радію.

Я швидко завершую останні листи, складаю документи в акуратну стопку й перевіряю, чи все готове для завтрашнього ранку. Час збиратися додому. Я натягую пальто й краєм ока поглядаю через офіс на Андрія. Він сидить за своїм столом, зосереджено вдивляючись у монітор.

Андрій… У ньому є щось, що змушує моє серце битися швидше. Високий, із впевненими рухами й трохи неслухняним темно-каштановим волоссям, яке завжди виглядає так, ніби він тільки-но провів рукою через нього. Його карі очі глибокі й теплі, але водночас у них є щось загадкове, ніби він постійно думає про щось важливе, що недоступне іншим. Його усмішка – це окрема історія: вона з'являється нечасто, але коли це трапляється, здається, ніби весь світ навколо стає трішки яскравішим.

Сьогодні він у білій сорочці, злегка розстебнутій на комірі, що робить його вигляд одночасно професійним і невимушеним. На столі перед ним хаотична купа паперів, але навіть у цьому хаосі відчувається порядок — його порядок. Він працює, злегка нахилившись уперед, і я помічаю, як напружуються його плечі під тканиною сорочки.

Я затримую погляд трохи довше, ніж треба, і намагаюся переконати себе, що просто розглядаю офісну обстановку. Але тут Андрій раптом піднімає очі й зустрічається зі мною поглядом. Я швидко відводжу очі, роблячи вигляд, що поправляю шарф. Відчуваю, як щоки починають палати, і лише мрію, щоб він цього не помітив.

- До завтра,-  кидаю майже пошепки, проходячи повз його стіл. 

-До завтра, Катю-  спокійно звучить у відповідь. Виходжу з офісу, відчуваючи дивну суміш полегшення й хвилювання. Завтра буде новий день, і, можливо, новий привід затримати погляд на Андрієві трохи довше.