Розділ №22. Дитячі травми

Тиша після зникнення Мері виявилася настільки густою, що її можна було різати медичним скальпелем. Брайт усе ще стояв посеред кабінету, нависаючи над моїм столом, як тінь від великого крейсера, і в його очах стрибали бісики. Мені ж хотілося або провалитися крізь підлогу прямо у відкритий космос, або запустити в нього тим самим порожнім планшетом.

— "Синдром рятівника"? — порушив він тишу, ігноруючи мій войовничий вигляд. Його голос звучав так низько, що змушував мої нервові закінчення відчувати тремтіння. — Якщо ви завжди рятуєте всіх, тоді хто ж рятує вас, коли вам погано?

— Я сама себе рятую, — спокійно витерла залишки сліз тильною стороною долоні й спробувала повернути собі звичний вираз  обличчя. — Роки життя в космосі навчили мене самотужки справлятися зі всім. Я ж казала вам. 

— Казали, так. Але ж…Хіба це не означає, що ви не вмієте довіряти іншим людям? — поцікавився він. — Що в якийсь момент минулого у вас просто не було на кого покластися й тому зараз ви цього просто не робите. 

— Означає, — знизала плечима. — Як бачите, у всіх нас є свої дитячі травми, які зробили з нас тих, ким ми стали. 

— Тоді чому ж ви не лікуєте себе?  Хіба не в цьому полягає весь сенс вашої роботи?

— Ні, містере Брайте. Моя робота полягає в тому, щоб допомагати тим, хто хоче цієї допомоги. Але мені, як і багатьом істотам, комфортно жити у своїй коробці так, як вони звикли це роботи. І ми не потребуємо лікування. Бо ми навчилися використовувати ці травми з користю. 

— Це як? — не зрозумів він.

— Наприклад… Емоційне блокування. Діти які жили у постійній емоційній напрузі часто пристосовуються та вчаться вимикати ці емоції. Інакше б їх мозок просто збожеволів би, якби вони брали все близько до серця. Інколи це приносить неприємності, але для багатьох лікарів це стає порятунком. Вони можуть спокійно оперувати, не заливаючись сльозами від того, що завдали комусь біль, — стала пояснювати йому. — Мій синдром рятівника дозволяє мені шукати нестандартні  способи допомоги іншим. Змушує мене відчувати їх біль як свій та відчувати свою значущість. Тому він мене цілком влаштовує Брайте. 

— У вас цікавий світогляд, Еверлін. 

— А ще у мене позаплановий відпочинок і я планую добряче поїсти. Тому пропоную піти в їдальню та провести час із користю, — обірвала незручну розмову, схопила телефон та сунулась на вихід. 

Їдальня зустріла нас звичним гулом, який нагадував вулик розлючених космічних бджіл. Запах озону, дешевого мийного засобу та синтетичної ванілі змішувався в повітрі, створюючи неповторну атмосферу Старлайта. Інженери в замаслених комбінезонах сперечалися про потужність двигунів, навігатори мовчки втупилися в екрани своїх терміналів, а десь у кутку група туристів вибухнула реготом. 

Ми з Брайтом швидко взяли свої порції та підсіли до Марли, яка їла коло панорамного вікна. Вона вже встигла розкласти столове приладдя та неохоче жувала місцеву їжу. 

— Як ваші справи, Марло? — зітхнула я, розкриваючи свій пакет із "поживним раціоном №4". Сьогодні це була якась сірувата субстанція, яка, згідно з етикеткою, мала смак курятини, але на ділі нагадувала мокру картонку. — Чому сумуєте?

— Згадала про борщик, — видихнула вона, енергійно розминаючи свій пакет. — Як там справи у Гідеона в "Чумацькому шляху"? 

Я ледь не вдавилася першою ж ложкою своєї "курки". Брайт, який до цього моменту флегматично розглядав вміст свого тюбика, раптом перевів на мене свій погляд та зацікавлено став розглядати.  Мені навіть стало цікаво, що це на нього найшло. 

— У "Чумацькому шляху" все чудово, — відповіла, насолоджуючись їжею. Якщо це можна було так назвати. — Його страви мають шалений попит. Він мало не світиться від радості. Геть з фіолетового кольору посвітлішав у бузковий. Давно я не бачила його таким щасливим. 

— Гідеон? — подав голос Брайт. Його тон був оманливо спокійним, але я помітила, як він злегка примружився. — Це той самий… який ваш хлопець?

Від неочікуваного питання я так і  застигла з ложкою в руках. Марла впустила свій тюбик на стіл і витріщилася на мене так, ніби у мене на голові виросли антени. Секундна тиша за нашим столом стала майже відчутною фізично. І ж підібрав момент, коли ляпнути таку нісенітницю. Ще й перед головною пліткаркою на Старлайті! 

— Він самий! — розсміялася від картинки в голові, коли я влучила капітану в ніс. 

— З яких це пір ти з ним зустрічаєшся? — ошелешено запитала Марла, перебиваючи мій сміх. — Еверлін, ти ж зазвичай цікавишся стосунками тільки з точки зору їхньої деструктивності в анамнезі пацієнтів! Ти ж казала, що любов — це просто хімічний коктейль, який заважає тверезо мислити.

— Це довга історія, Марло, — я нарешті заспокоїлася й почала методично знищувати свій обід. — І якщо бути абсолютно чесною… ми не зустрічаємося. Між нами нічого такого немає. 

— Виходить, ви зараз не в стосунках? — перепитав він, нахиляючись трохи назад й спопеляючи мене поглядом. Марла переводила погляд з мене на Брайта. Я так і бачила, як вона, як справжня подруга, вже почала будувати в голові схему, котра явно виходила за межі простого обіду в їдальні.

— Я в стосунках зі своєю роботою, капітане, — відрізала я, намагаючись надати голосу твердості. — У нас із нею повне взаєморозуміння: вона висмоктує з мене всі сили, а я натомість отримую право називати всіх психами на законних підставах. Це дуже стабільний та надійний зв’язок. Жодних драм, жодних особистих втрат, тільки звіти та зарплата.

— Дуже виснажливий партнер, — зауважив Брайт, нарешті відкупорюючи свій пакет. — Ваша робота ревнива. Вона не залишає вам часу навіть на те, щоб нормально поплакати без того, щоб штучний інтелект не намагався вас обійняти, загодовуючи шоколадним батончиком.

— Мері просто має надто розвинену уяву для купи мікросхем, — пробуркотіла я. — А щодо "Чумацького шляху", Марло.  Гідеон вже приймає відвідувачів, тому можеш спокійно заходити до нього поласувати смачненьким. Тільки врахуй, що він у стані ейфорії та порції робить величезні.