Розділ №2. Гастрономічна ностальгія та молекулярний борщ

Мій кабінет після візиту містера Волша сяяв так, ніби його щойно простерилізували для проведення операції на відкритому серці. Скляна стеля була настільки чистою, що здавалося, ніби між мною та безоднею космосу взагалі нічого не залишилося. Я навіть на мить завагалася, чи варто мені дихати, щоб не зіпсувати цей маніакальний тріумф чистоти своїми земними бактеріями.

 Але благословенна тиша тривала недовго. Двері відчинилися, і в кабінет, поширюючи навколо себе аромат паленої випічки  та синтетичного ваніліну, завалився Гідеон. Він був представником маленької, але дуже гордої планети Мобіус, де гравітація була настільки слабкою, що її жителі витягувалися вгору, як спагеті. Я часто жартувала у своїх думках, що якби не був кухарем людського сектору на Старлайті, то міг би працювати антеною для приймання далеких сигналів. Говорити з ним стояче жахливо втомлювало. Треба було як мінімум носити з собою стілець, щоб часом шию не звернути. Тому ми з ним домовилися, що в моїй присутності він завжди сидітиме й забуде про свої джентльменські звички.

— Еверлін, я — звільняюся! — простогнав він та впав у крісло, яке містер Волш щойно відполірував до скрипу. Чоловік розпачливо закрив обличчя своїми довгими пальцями й став жалітися на нову трагедію.  — Я відкрию ферму з розведення космічних слимаків та буду готувати їх! Вони принаймні не вміють розмовляти та не пишуть нічого поганого у книгу відгуків…

— Знову скарги? —  зітхнула та витягла з шухляди планшет, відкриваючи записи в його карті. Гідеон був моїм постійним клієнтом, і його професійна криза зазвичай тривала рівно до наступного обіду та до наступного кулінарного шедевра, який можна було їсти, але задоволення від цього було мало.

— Знову?! — він підскочив, ледь не зачепивши головою мою ідеальну стелю. — Вони кажуть, що моя відбивна за текстурою нагадує стару підошву, яку неможливо розжувати! Один пасажир з Марса вчора заявив, що моє пюре на смак гірше космічне сміття! А сьогодні…! Сьогодні група туристів назвала мою спробу приготувати їхній клятий суп — кривавими сльозами капусти! А звідки я маю знати, який цей їх земний суп, якщо я з Мобіуса?! 

— Гідеоне, ти ж знаєш, людська кухня — це складна штука, — м’яко почала я, намагаючись не згадувати власний досвід вечері в його ресторані «Чумацький Шлях». Візуально то він відтворював страви гарно, але на смак їх краще було не куштувати. — Твої рецептори налаштовані на візуалізацію, а не на смак… І жодні молекулярні формули цього не змінять. Не можна відтворити з відео те, що десятками поколінь створювалося з любов’ю.

— Але ж я вчився! — вигукнув він, розмахуючи руками, як вітряк. — Я прочитав усі бази даних! Я знаю хімічний склад кожного інгредієнта! Чому тоді вони незадоволені? От ти, Еверлін, ти з Землі! Ти справжня людина, яка бачила справжню земну їжу! Чого вам усім не вистачає в моїх стравах? Я даю їм білки, жири, вуглеводи... Я навіть додаю трохи харчового барвника для апетитності!

Чуже нагадування мило вдарило в груди спогадами. Я відкинулася на крісло, і перед моїми очима раптом сплив образ маленької кухні в нашому старенькому будинку. Згадався смачний аромат, який лоскотав ніздрі ще з порогу, коли мама готувала їсти. Але, як то бувало в житті, все хороше мало звичку закінчуватися. 

— Бо-о-орщик... — мимоволі проскиглила я, відчуваючи, як шлунок видав зрадницьке гучне буркотіння. Гідеон завмер. Його великі жовті очі заблимали від цікавості.

— Бор-щик? — повторив він, наче куштуючи слово на смак. — Що це таке? Це якась модифікація супу?

— Ні, Гідеоне, — я сумно посміхнулася. — Це божественна страва. Це... Це як обійми твоєї бабусі, тільки в рідкому стані. Мій особистий символ дому, якого в багатьох із нас більше немає.

Гідеон миттєво вихопив свій блокнот та як маніяк став щось записувати. Він так завівся, що навіть перестав реагувати на мене. Тома я сама нахилилася до нього через весь стіл та стала зацікавлено читати разом з ним. 

— «Рідкі обійми». Склад: бабуся (перевірити наявність у морозильнику), рідка консистенція, дім... — бубонів він собі під ніс, перш  ніж здійняти обличчя вгору. — Еверлін, а є принципова різниця яку саме бабусю варити? Високу, низьку чи там… молоду? Який в неї біологічний склад має бути?

Від чужої логічності мій мозок стомлено помахав рукою шлунку й сказав затулити пельку.  Проблема була в тому, що сучасні молекулярні кухонні принтери працювали використовуючи спогади. Вони могли знайти інформацію, що картопля — це крохмаль і вода. Але вони не знали, що картопля має бути круглою, порізаною та трохи розвареною, а не тюбиком однорідного пюре від якого хочеться блювати. 

— Ніяку бабусю варити живцем не треба… — стала пояснювати йому. — Ти виріс на Мобіусі, де вся  їжа — це тюбики з пастою. Тому ти не розумієш цього. На Землі люди вирощували овочі, які потім чистили, різали та готували. Це два різних кулінарних світи, Гідеоне. Тому не вимагай від себе того, чого ти не можеш. 

— Але я хочу! — протягнув він тонким голосом та ліг на мій стіл як розварена локшина. Він виглядав таким розчарованим, що мені стало його по-справжньому шкода. Він не був поганим кухарем, ні. Він просто був художником, який намагався намалювати море, ніколи не бачивши води. — Я хочу приготувати щось смачне, що сподобається саме землянам!

— Навіщо…? — поцікавилася в нього. 

Він міг би відкрити ресторанчик для жителів інших планет і ці його поживні тюбики прославились би на весь космос. Тому я не розуміла, чому він настільки сильно вчепився саме за земну кухню. Але Гідеон мовчав. Можливо, тому що не знав й сам. А, можливо, тому що не довіряв мені настільки сильно. 

— Добре, — раптом сказала я, сама дивуючись своїй сміливості. — Якщо хочеш, я можу якось навідатися до твого ресторанчика та відтворити на принтері декілька страв. Щоб ти хоч розумів який вони мають смак. 

— Правда?! — шоковано запитав він, підхоплюючись на місці. — Ти допоможеш мені створити цей ваш «Бор-щик»?