***

Океан. Море. Для ельфів, особливо лісових, це місце оповите давніми легендами і міфами. Хто знає, для чого Семеро створили ці водяні простори, але точно не для нас, земних ельфів. Так сталось, що все моє життя пов'язане із морем. Я родом із півдня Фаргорта, із сім'ї глухо-німого моряка.

***

Водяні простори це дивовижне місце. На їх просторах діють зовсім інші закони і принципи. Кожного разу коли ти виходиш на своєму човні у їхні простори, ти не знаєш чи повернешся із тим за чим відправився, ти не знаєш чи зустріне тебе буря, чи твій корабель переверне хвиля. Ти потрапляєш в зовсім інший світ. Світ де вітер не сковують гори чи ліси, тут він повністю вільний, тут він твоя доля. Куди він, туди і ти. Але все це ніщо перед постійною надією, яка повністю охоплює тебе на тих просторах. Надію пізнають всі, хто хоч раз був у морі в шторм.

Так склалося, що я виріс в любові, надії і вірі. Кожного дня в нашій сім'ї панувала істинна любов, кожного ранку я вірив, що одного дня мій батько знову заговорить і почує, кожного дня я надіявся, що вийду із чергового шторму живим.

Що сталось із моїм батьком? Чому він глухо-німий? Ніхто точно не знає, або просто не хочуть знати. Мама розказувала, мені історії, що мій батько нібито відвідав, якісь далекі землі, і коли він повернувся то став тим ким є зараз. Я завжди вірив, що одного дня мій батько знову заговорить і почує, і розкаже мені про ті землі. Але йшли дні за днями, а він все дивився у вікно, дивився, як сині хвилі розбиваються об берег, як вітер над берегом бавиться чайками.

Які вони ті невідомі землі? Все життя я живу з батьками на цьому березі, час від часу виходячи в море на човні, щоб наловити риби, все життя моя матір проводжає мене в море і надіється, що я повернусь.

***

Хвилі. Вітер. Свобода. Я лише іграшка в руках тих сил, що створили ці водяні простори. Мене носить із сторони в сторону. Але я вірю, надіюсь, що не перевернусь. Я загадую, що мене чекають на березі. Мама любить мене, вона не переживе моєї смерті. Я вірю, що повернусь. І все це в моїй голові, доки на горизонті не появляється вона. Чорна, як ніч, швидка, як вітер. Буря. Шторм. Хвилі її посланці, її гончі. Вони полюють на мене. Тепер вірі і любові не місце в моїй голові, тепер тут лише надія. Надія. Кожен удар хвилі-гончої об човен це надія не перевернутися. Надія не залишить мене, ні. Якщо хтось запитає мене перед смертю «яке твоє останнє бажання?», я відповім їм «Немає в мене останнього бажання, в мене є надія...». Надія буде зі мною до кінця, вона не залежить ні від кого. Вона вільна. Вільна, як хвилі-гончі. Вона мій останній захист.

Кажуть, що живі створіння, такі як люди, ельфи, краснолюди, були колись вітрами. Говорять, що ми відібрали душу в тварин. Будучи в човні, оточеним гончими шторму, ти не згадаєш про Сімох, що дивляться на тебе із астрального виміру. Ні. Ти будеш хотіти лише одного, домовитися із самою природою. Завжди було цікаво, чому всі мовчать про природу? Ніхто не думає над тим, що ми всі вже давно належимо їй, а не комусь із астралу. Багато хто із моряків вірять, що природа жива, що вітер то її душа, і природа мстить нам смертним. Мстить, що ми вирубаємо ліси на човни, щоб лізти туди, що від нас спробували відгородити. Природу лякає, що можливо вже скоро, ми заберемо в неї не тільки водні простори, а й небо.

***

От я в човні, оточений гончими, що посилає на мене розгнівана природа. Вітер, він говорить зі мною, грім, він попереджає мене. «Сітка пуста» - думаю я. І от, грім, удар і вже за мить я в обіймах води.

Темрява, плутанина в сітці. Десь на березі в даль морську дивиться моя матір, чи любить вона мене? Чи вірить вона в мене? Чи просто надіється? Напевно, як і я , вона надіється. Я надіюся, що зможу вибратися, але сітка зв'язала мене, я став здобиччю самого себе. Моя матір отримає замість риби мене? Я надіюсь вижити. Я ще живий. Тепер, тут у воді, коли легені покидає останні залишки кисню, і от-от вода проковтне мене із середини, я нарешті починаю розуміти, що бажаю жити. Бажаю. Надія. Надія і бажання. Сонце і вогнище, до чого це? Тепер проковтнутий гончими природи, я став свідком її. Надії. Надія це бажання, яке не під власне нам, але ми під власні йому. Ми створили вогнища, ми створили бажання, але гріє нас Сонце, але здійснює за нас надія.

***

Як завжди, не маючи роботи в дитинстві, я сидів біля батька, що дивився у вікно. Єдине, що він міг робити це бачити. Він, як завжди дивився в морську даль виглядаючи там, щось. 

Раптом, він відвернувся від вікна і подивився на мене. Він ніколи цього не робив, він вперше заглянув в мої очі, а я в його. Вони були...

***

На дні морському, під тиском води, заплутаний у сітці, я в полоні природи. Мене спіймали, за мій човен із дерева, за мою не вірність природі.

Тепер будучи втопленим, коли останні краплі реальності, як і повітря, виходять з твоєї сутності, ти починаєш раптом бачити, те, що уявляв в дитинстві, коли слухав розповіді біля вогнищ. Історії про морських створінь, схожих на нас ельфів. Починаєш вірити у міста під товщою вод. Реальність стає, якоюсь чужою. Тепер ти у полоні тих морських створінь із легенд і міфів. Ти в їхньому підводному царстві. Вони не раді тобі, але і не ворожі до тебе. В них очі, такі, як в нас, в них немає вогнику душі, яку в них могли забрати Семеро, значить вони не тварини, вони також мають душу, таку як у нас.

Хто вони? Де я? Що відбувається? Удар. Удар.

***

Удар. Кашель. Я на березі. Над мною мама. Я на березі. Вона обіймає мене і плаче. Плаче. Гримить грім. Реве вітер. А вона плаче, її сліз не видно, на нас падає дощ, але я знаю, я знову вірю, не надіюсь, вірю, що вона плаче, від радості, що я живий.

Ми вернулися в свій будиночок, на березі водяних просторів. В будиночку нас зустрів мій батько, ну, як зустрів, він знову глянув на мене. Його очі. Я знову дивлюсь в його погляд, на його очі. Вони, такі, якими і були раніше. В них, як і раніше сірість, пустота і якась мертва непорушність.