***

Так, орки особливі. Вони те чим мали б бути всі хто є на цій планеті.

Тепер на великій землі, далеко від дому, не маючи нічого, вони мають із собою лише три основи свого буття. Любов. Віра. Надія.

Ідеальність. Утопія. Яка ж ціна цього всього?

Життя. Смерть. Життя – смерть, частина одного буття. Живі бажають вічного життя, мертві бажають смерті. Так, сталось, що ми розділили ці поняття. Смерть і життя. Ніч і день. Сон і повсякденність. Життя-смерть. Смерть-життя. Буття. Будучи завжди в бутті, ми прагнемо вийти за його межі, буття-кайдани, що стримують нас. Орки ті хто розірвали ці кайдани. Вони захопили наш дім, вони зруйнують його, але ми їм вдячні. Живі вдячні за вічне життя. Мертві жаліють, що не досягли смерті. Якщо смерть подарок для мерця, а страх для живих, то що тоді є страхом для мертвих? Небуття. Орки розірвали кайдани і породили небуття. Небуття, що тепер переслідує їх, як живих переслідує смерть. Що воно таке те небуття? Це те, чого ми прагнемо. Розділіть життя і смерть. Дайте живим вічне життя, а мертвим смерть і буття буде зруйнованим, не правильним. Коли стається ця «не правильність» тоді вилазить Небуття.

***

Посеред площі було розведене вогнище. Дивне для мерців явище, адже навіщо воно? Вогонь. Світло. Жар. Що буде з тим хто маючи безсмертність перетвориться в попіл? Небуття. Найстрашніше покарання для мертвих.

Хтось в місті серед полонених живих вбив себе заради вічного життя? Тоді покарання тільки одне. Вогонь. Світло. Жар. Киньте у вогонь троянду і за пару хвилин вона стане попелом, який потім рознесе по всьому світу вітер. Що буде, якщо спопелити вічно живого? Він згорить, стане попелом, який рознесе вітер по світу. Сотні, тисячі, мільйонів частинок вітер рознесе по всьому світу, а той хтось продовжить жити. Небуття. Ти нібито існуєш, нібито смерть не здатна взяти над тобою владу, але ти розлітаєшся на мільйони шматочків. Де ти? В якому із них? Яке воно тепер вічне існування, коли ти не здатен опиратися навіть вітру. Небуття. Живий боїться смерті, мертвий боїться небуття.

***

І от я вдруге у вогні. Полум'я. Світло. Жар. Але тепер не тиша, а окультні крики і удари барабанів. Що пішло не так? Як так сталося, що я тепер лише попіл, розвіяний над зруйнованим Вінфілдом?

Я в небі, в болоті, серед згарища, в легенях якогось мерця. Де я ? Я існую, чи я лише хмара, яку носить вітер вільними від буття небесами? Хто я? Попіл. Кінцевий продукт горіння. Кінцевий продукт торжества любові і віри. Чи побачу я знову сни? Чи буду я вічно носитися по світу? Небуття, не таке страшне після того коли ти впав в нього, страшні лише спогади про буття. Вільний від кайданів. Але знову ж таки ціною чого? Що ж пішло не так...

***

Що зробили орки отримавши Вінфілд? Першим ділом, вони ув'язнили живих. Не залежно ким ти був: королем, бідняком, бароном, торговцем чи лицарем, головне, що ти живий. Все живе, казали ельфи, помирає, стає жертвою смерті. Чого хотіли орки? Смерті. Живі, от вони, те що смакує смерть. Не залежно, хто ти, король, старійшина, торговець чи бідняк, тепер ти перш за все приманка для смерті.

***

Це був особливий намет. Найбільший. В середині не було нікого, окрім двох шаф з поличками. Дві шафи з поличками на яких лежать сотні черепів. Інколи в той намет заходив хтось із орків і задавав питання. Питання на яке мало бути тільки дві відповіді «так» або «ні». Так, це два клацання щелепою, ні, це один клац щелепою.

-Що нам робити із цим новим світом? Ми заразили його... Нам тепер просто сіяти 'смерть', щоб вона проросла в нас ?

Клац-клац.

-Ви кажете вбивати живих...але ж ми мерці. Їх бачення, слух і відчуття завжди будуть їм вказувати, що ми живі мерці, як вони будуть помирати знаючи, що є ті хто живуть після жнив смерті? Мені здається, що нам потрібно звернутися, до нашого страху, взяти той страх собі за друга. Ви розумієте, що я про небуття? Можливо це допоможе нам знову заставити повірити смертних у смерть? Вони знають, що таке смерть, але не знають, що таке небуття. Дайте дозвіл на спалення, їх родичів в них на очах, можливо, це пробудить в них смерть? А ми ставши свідками того пробудження також станемо жертвами смерті?

Тиша. Клац-клац.

Хтось вийшов з намету.

***

Арґан відпустив мене, і сказав, що тепер коли я все знаю, то вільний. Вільний.

Я знову на площі де продавав квіти. І я тут не один. Всі мертві в цьому місті були вільними. Ходили де хотіли, розмовляли як хотіли і з ким хотіли. Тепер ставши мертвими ми стали рівними. Я стою на площі, де продавав квіти. Де кожного дня поклонялися фальшивій любові. Де кожного дня в мене купляли дрова-троянди для вогнищ, що сліпили. Для того аби бачити спалахи усмішок. Тепер, в час орків, в час торжества життя, віри і любові, більше не було усмішок. Вони розвіялись, разом із всіма трояндами, що без догляду вже почали всихатися. Вулиці ті самі, живі мерці на них ті самі. Торжество істинної любові, ніщо тепер не заважало їй єднати людей. Але чому тепер її не видно на вулицях? Я стою на тій самій площі, на тому самому місці, але нікого. Ніхто не потребує деревини-троянд. Навіщо мерцям вогнища?

Вінфілд тепер стоїть міцно, як ніколи раніше. На вулицях ті самі живі мерці, що були тут до того. Тільки шкіряні намети трішки змінили вигляд вулиць.

Я вирішив заглянути до свого колишнього дому з деревини. Його розбирали на дрова. Навіщо мерцям дрова? Для вогнищ? Навіщо мерцям вогнища?

Навіщо вам дрова? Точно, хто ж мене почує. Мене просто відштовхнули з дороги.

Щось відбувається. Що якщо насправді заразили не нас, а ми їх? Що якщо теперішня велич Вінфілду, це його останні подихи перед падінням?

Думки. Що мерцю лишається, як не думки . Думки пустого черепа, чиє існування це підступна гра Любові і Віри проти Буття.

Буття – це віра, любов і надія. Буття – це смерть-життя. Буття – це темрява-світло. Але що тоді серед віри, любові і надії, смерть-життя? Різні поняття, дуже різні, але творять одне. Можливо, щось є зайвим? Чи можливо є щось, що єднає їх.