***

І от остання гора зникла на горизонті. Тепер я одна серед групи не знайомих мені людей, ягня серед вовків.

Я не знала куди мене везуть і хто ті люди, які забрали мене в дорогу, це не мало значення, важливим було лише те куди мене везуть.

Дорога, зорі, долини і дерева, такі нібито рідні, проте вже давно забуті. Взагалі я мало виглядала із возу, той новий світ був не таким. Ні стін, які тебе захистять від вітру, ні рівності між братами і сестрами, кожен сам за себе. Єдине, що залишилось від того світу, це вогонь. Не було більше стелі і стін храмів, були зорі і простори долин, а ще був вогонь, той, що грів як колись,так і тоді. Так, як в день я мало виглядала із середини возу, цілими ночами я могла дивитися на вогонь. Танець вогню, нібито приборканий людиною але все ще здатний її обпекти. Ті з ким я їхали у важливе місце, казали, що я ще повернусь до монахів, колись в майбутньому, якщо зроблю все, що від мене вимагалось.

Серед одного із днів до нас пристав, ще один віз. Той був трохи більшим від мого, у ньому везли клітку із кимось в середині. Тієї ж ночі я вперше не слідкувала за вогнем, мій погляд до себе перевів хтось в середині клітки. То було щось живе, я його назвала «живими вогниками» через те, що в ночі з тої клітки було видно лише два вогника, я знала, що це були очі якоїсь істоти але в тих очах було ніщо інше, як вогонь. Дикий вогонь, в очах дикого створіння. Ті вогники постійно перелітали з одного краю клітки на інший, вони, щось шукали. Я однієї ночі навіть спробувала підійти ближче, щоб роздивитися те створіння, проте в ту ж мить мене зупинила долоня, яка впала на моє плече "Ще не час...- хтось промовив заді мене,-скоро настане час, вертайся до нас, до вогнища, а то пропустиш розповідь на ніч". Я любила розповіді на ніч, адже вони завжди були тим єдиним, про, що я старалася думати протягом дня у возі.

Коло вогнища зібралась наша мала групка мандрівників у важливе місце. Наступила тиша...

- Хто із вас знає звідки у нас вогонь? Напевно ви скажете, що від іскри, або від праці рук. Той хто це скаже буде правим, адже хто як не ми люди здатні гордитися тим, що вміємо його брати під свій контроль. А хто із вас знає звідки ми люди цього навчилися?

Навколо вогнища, що тихо потріскувало гіллям, пронісся шепіт, ніхто не наважувався відповісти.

- Ну для цього у вас є я. Колись вогонь не належав нам. Ніхто окрім природи не міг його контролювати. Хтось із вас думав, яка вона душа тварин? Стверджують, що її нема, але насправді саме вона гріє нас кожного вечора. Колись коли ми не вміли нічого, в часи вічних снігів ми були найслабшими серед всіх інших живих істот. Ми бродили серед снігів, як вітер, що блукає долинами в пошуках чогось. Ми тоді не знали, що таке голод і тому подібне. Єдиними кому нас стало жалко це були Семеро. Дивні то були часи коли тварини мали душі. То були дні коли були тільки хижаки і здобич. Ми були зайвими. Несправедливо. Було так не довго, адже як завжди одного разу, хижаки почали нещадно полювати на здобич заради задоволення душі, а не через потребу в їжі. І вот побачили цю несправедливість Семеро і було велике віче скликано. Були там всі: хижаки і їхня здобич. «Ви для чого полюєте ?»- запиталися Семеро в хижаків. «Життя у нас таке Семеро, ви нам його обрали». «Чому ви тікаєте ?» - запиталися Семеро в здобичі. «Життя у нас таке Семеро, ви нам його обрали. «Душа вам для чого ?» - запиталися Семеро в тварин. Питання ніхто не почув, зголодніли хижаки, оглушив їх інстинкт. І тут за помахом руки світ покрило сяйво. Велике вогнище спалахнуло на місці де були Семеро. Одноголосно промовили вони «Душа ваша була даром, який ви не стали використовувати! Не осягнули ви, осягнуть його інші!». Зупинилось життя, перестав падати сніг, розступились хмари і виглянуло сонце на світ снігу. «Душа ваша непідвладною була, наша це помилка, не підкорилась вона вам. Сьогодні востаннє ви будите її власниками, ми не жорстокі, тепер той вогонь, що був вам за душу залишиться у вас в очах лише тьмяним віддзеркаленням того, що у вас було. Зараз сюди до цього вогню зійдуться люди, ті що були пустими вітрами на снігових просторах». І так люди отримали душу, кращу, ніж була у тварин, на той раз таку, що підкоряється, душа тварин залишилась у людей у вигляді вогню, того, що показує шлях у темряві і захищає від холоду.

***

Підвладні отримали владу над непокірними. Отримали підвладну душу і отримали можливість творити руками іскри, що розпалюють непокірну душу. Підвладна душа, має владу над непокірною. Жорстока і прекрасна реальність долин.

***

Коли ми прибули на місце призначення. Це була храмова арена віри. Місце де віра монахів демонструється в очах зневірених. Нібито саме це має їх навернути. Так робили завжди і будуть робити, ще цілу вічність. А все тому, що у них немає гір, немає перед очима величі.

Мене вивели на арену. Налякану. Розгублену. Із важким списом в руках. Вивели під оплески тих в кого мозок і серце вже давно пробиті мудрістю і розумом.

І вот на арену випустили його. Хижака. Тварину.

Почався біг по колу. Рух. Життя.

«Я жертва.» - лунало в голові. «Я жертва!» - роздирало із середини.

І от раптом відчувши подих хижака із-за спини. Віра рухнула, як дерево після останнього удару сокири.

Віра чи розум і мудрість? Жертва чи хижак? Розворот. Кидок. Мудрість і розум в мозку і серці хижака. Із трибун лунало «Ганьба! Невіруюча як і ми ! Хижак!»

Сонячний промінь відблискував вогником в очах тварини-хижака, "той вогонь, що був вам за душу залишиться у вас в очах лише тьмяним віддзеркаленням того, що у вас було", а що в той момент бачила тварина в моїх очах? Віддзеркалення чого? Віддзеркалення власного вогника, того, що забрали у неї. Які ми стали схожі... після сотні, а то і тисячі років безперервного циклу життя...