Що я пам'ятаю із свого дитинства? Білий мармур, скелясті гори, зелень, що росла десь внизу на рівнинах, а ще те відчуття яке давало мені те місце. Гори, величні гори покриті хмарами, сині в далечині, великі настільки, щоб заставити любого смертного схилитися перед своєю величчю. Вони те єдине, що в ці часи гріє в нас віру в те, що можливо боги ще живі і вони не покинули нас.
Саме завдяки цьому монахи обрали хребет Джагарта місцем своїх храмів. Щоб кожного дня бачити перед собою цю велич із каменю і хмар, ні що як це дає віру в щось вище.
Моє дитинство закінчилось саме тут, серед ельфів, людей і краснолюдів. Вони не ділили себе, тому цей поділ був умовним, всі ми були монахами віри. Віра те єдине, що здатне допомогти вижити в цих сурових місцях, де кожен день це віра в те, що скоро настане наступний день. І повторюсь, я росла в тих змінах дня і ночі на вершинах цих гір, серед монахів, що не знали поділу між собою, серед тих чиїм єдиним захистом була віра...і нічого більше.
От стою і дивлюсь на рівнини звідси з гори, дивлюсь на хмари, що покривають верхівки гір. Проте це все не те. Рівнини вже давно не зелені, хмари втратили свою білизну й інколи їх важко відрізнити від сірих скель на верхівках гір. Хмари вже не ті, вони не білі, вони сірі, а моментами чорні...чорні від вогнищ розведених на колись зелених рівнинах, що палають уже як рік. Все зійшлось, чорні рівнини, сірі верхівки гір, чорні хмари. Але не змінились монахи,їх віра міцна,а вони й досі не знають що таке розбрат. Та чи довго протягне їх віра? Моя пропала вперший день коли я спустилася з гір, коли останній пагорб зник із горизонту. Надіюсь, що вони втримають її, адже тільки впаде їхня віра, впаде і їхнє братерство, а без них впаде останній спогад із мого дитинства. Храми, що здатні захистити в собі будь, що і будь кого, але не здатні захиститися від тих кого захищають.
***
Цікаво, яка вона душа? Чи є ми зовнішні її відображенням? Ніколи не задавались цими питаннями. Мене навчили, що ми є ті ким ми є, не залежно від того, як ми себе уявляємо чи як ми хочемо виглядати. Мені це пояснювали розповідю, ту розповідь знав кожен монах.
***
-Колись в часи творіння. Між темрявою і світлом була пустота. Місце яке віддаляло одне від іншого. І вот, як завжди все почалось із одного разу. Темрява задалась питанням «Що я таке ?». Ніхто не знав відповіді, ніхто не почув питання, ніхто не міг почути питання. Те саме питання задало собі світло «Що я таке?». І тоді між темрявою і світлом проявився міст "Що ми таке?". На той раз питання було почуте, питання мало відповідь, запитання почула безодня між ними. «Хто я?»-задалась питанням безодня. «Що ми таке ?» пролунало від темряви і світла. Весь новоутворений світ покрила тиша, а потім... «Хто я ?», «Що ми таке ?», «Що я таке?», почало лунати відвсюди. Що разу питання ставали все голоснішими. Від грохоту обвалився міст «Що ми таке?» від тепер було тільки «Що я таке?». Нестало моста за те залишилась безодня. Безодня названа Душою, стала тим чимось між темрявою і світлом. Душа стала єдиною хто чує темряву і світло, єдина хто здатна відповісти на їхні питання «Що я таке?», темрява і світло стали єдиними хто здатні відповісти на питання «Хто я ?». Проте замість відповідей вони продовжили задаватися питаннями. І тількино душа пробувала відповісти, темряві або світлу, ті її перебивали відповідю на її питання. Всі задавали питання, всі відповідали, та ніхто не чув через шум. Згодом душа набула більш матеріального вигляду. Змучені шумом світло і темрява зажадали спокою, того самого, що був на початку часів творіння. Світло і темрява стали хижаками, вони стали вовками, вони об'єдналися в стаю для того аби вполювати душу і відновити спокій. Вони більше не жадали відповіді, для них відповідю був спокій. Тоді душа також змінилася, вона вирішила обхитрити темряву і світло,вона стала ні хижаком, ні жертвою, вона сотворила мудрість і розум. Розум і мудрість які стали здатними задавати питання і відповідати. Душа почала використовувати їх як захист від темряви і світла, від тієї стаї вовків. Кожного разу як вони наздоганяли жертву, душа пробивала їх серце і мозок, мудрістю і розумом, від чого ті ставали жертвами питань і власних відповідей. Тоді пізніше темрява і світло зрозуміли, що ганяють жертву по колу, і було вирішено розділитися і нападати із двох сторін. Душа більше не могла самостійно справитися, тому розділилась на незліченну кількість себе, те саме зробили вовки. Появились сотні кругів, які потім назвуть життям. Життя – це рух, хотіла цього душа чи ні, але вона стала назавжди жертвою і дано їй тільки один вибір: бігти проти темряви і стати жертвою світла, або бігти проти світла і стати жертвою темряви.
***
І нібито у нас є вибір, і нібито нема. Проте, ми як були душею і жертвою вищих матерій так нею і залишимось, незалежно від того куди і як бігти, ми - жертва. В це я вірила все своє дитинство. За стінами храмів, які здатна повалити тільки сила тих кого вони захищають, легко було вірити в щось подібне. Все дальше віддаляючись від храмів і гір я починала розуміти, що більшість душ вже давно не жертви, монахи це останні хто вірять, що вони жертва, всі інші душі вже давно стали хижаками. Використовуючи мудрість і розум інші душі спочатку вбивають одного із вовків, а потім намагаються обігнати по колу того вовка, що женеться за їхніми спинами і так жертва стає хижаком. Хижак женеться за хижаком, вот вона вічність і краса світу в якому я була змушена жити. Хижак за хижаком, а в кінці ніхто із них не наздожене жертви.
Тепер я дивлюсь на спогади свого дитинства через призму реальності. В середині мене мудрість і розум питають мене «Хто ти?», «Ким ти стала?», «Жертва ти чи хижак?». Я знову стою на білому мармурі, дивлюсь на рівнини, хмари і верхівки гір, я думаю про те, щоб сховатися в стінах храму від дикого гірського вітру,що пробує здути мене назад у реальність, на рівнину. Що буде коли я зараз вернусь в храм, вже як хижак, а не жертва? Що буде якщо я остання і моєї віри не вистачить, щоб втримати стіни храму? Тоді я зруйную те, що захищало мене... Всі ці питання від мудрості і розуму, не вже я сплутала себе із вовком?...і стала жертвою самої себе...
Відредаговано: 05.10.2020