Частина 1

Той день зранку мене не радував, бо почався з відвідин стоматолога. Я, звичайно, сильний та відважний чоловік, але змусити відвідати чарівних зубодерів мене могло хіба щось ду-уже переконливе, на кшталт двох днів розваг зуба мудрості. Ця сволота, мало того що тридцять років відпочивала у яснах, вибравшись розліглася у позі тюленя, аби не дай боже не принести користі організму, так тепер ще й боліти надумала! І, звичайно, то мало початись суботнього вечора, аби до понеділка  я  набрав  мішок мотивації позбутись цього проблемного пасажира щелепи. Отож: ранок, квадратна голова, що гудить навіть після пігулки знеболювального, скляні очі, клініка, крісло, лампа, лікар зі шприцом і вуаля – біль зник! Щоправда, й половину морди я вже не відчуваю, але й то майже блаженство! Я прикрив очі та доки стоматолог старанно колупалася у моїй щелепі, згадав попередній зуб мудрості, після видалення якого мені довелося потім ще два тижні з ясен залишки тої гидоти виколупувати. Що там стоматолог з ним робив грець його зна, але враження минулого разу було таке, наче зуб був скляний і хірург його мало того що невдало розбив, так ще й друзки старанно позабивав у ясна.

—Все, можете ополоснути рот, — мовила стоматолог. Я здивовано кліпнув, бо якось все пройшло занадто швидко, і потягнувся за стаканчиком з якоюсь зеленуватою рідиною. Обережно спробував набрати її в рота — та ще розвага, коли за відчуттями пів щелепи якийсь монстр відгриз.

—Дякую, – нарешті вимовив я, старанно витираючи обличчя серветкою, бо таки облився.

—Рекомендую вам запастись знеболювальним, бо кілька днів ще болітиме, — «порадувала» мене мила пані-лікар. Вона, до речі, була досить симпатична, не був би у такому стані, поцікавився б номером телефону.

—І довго має боліти? —  спитав я обережно.

—Днів три-чотири, це все ж операція. Але рану я зашила, поклала всередину гемостатичну губку,  яка все вбере, та й їжа не буде потрапляти. Все має бути добре.

—Це радує, — я зітхнув, розуміючи, що їжа то останнє, що мене зараз цікавить.

Вийшовши з клініки, я почимчикував спочатку до аптеки, а потім вирішив трохи прогулятися до наступної станції метро, бо ж  керівництво попередив про запізнення, але в цілому роботу ніхто не скасовував. Мабуть, піди я іншим шляхом, чи не зайди до аптеки, моє життя залишилося б нормальним, але знав би де впав… носив би мішок соломи з собою! І ще дві перини на додачу.

Дрібний дощик, хмари, осінній вітер, що намагається пробрати до кісток та натякнути, що прошарок жиру на зиму має бути товщим. Мені здалось, така погода, це саме те, аби прийти до тями після «смертельного номеру» зі стоматологією та адаптуватись до власної, все ще кривої від анестезії, мармизи.

Я йшов невеликим парком, млів від того, що не болить зуб і, намагаючись відволіктись від очікування припинення дії наркозу, подумки складав список завдань на роботі. Раптом мою увагу привернув жіночий викрик. Я озирнувся. Неподалік два якихось бугаї, під два метри кожний, напали на жіночку. Й доки один тримав нещасну, інший щось старанно шукав у її сумочці, викидаючи речі просто на доріжку! Ні, я розумію, що Києву далеко до європейських міст, але ж не настільки, аби посеред білого дня грабувати людей на вулиці!

—Егей, а ну припиніть! Я вже поліцію викликав! —  крикнув я перше, що прийшло в голову й поспіхом кинувся на допомогу нещасній, але не добіг буквально пару кроків, як ситуація різко змінилася, а видовище, яке я побачив, вмить винесло з моєї голови і зуб, і біль, і плани на день. 

Варто було нападникам невдоволено озирнутися на мене, як невисока повненька жіночка  підплигнула, як гумова, чи то видовжилась, чи то оперативно схудла, і видала такі акробатичні трюки вбивчої сили та швидкості, яких я і в кіно не бачив! До моменту, як я пробіг якихось нещасні метрів п’ятнадцять, тітонька вже нокаутувала грабіжників та, повернувши собі попередні пухкенько-безформні габарити, діловито збирала речі!

—Е-е-е… ви як? — тільки й спитав я, встигнувши лише зупинитись та розгублено кліпаючи очима, хоча зазвичай з мовним запасом у мене все набагато краще. Я ж працюю менеджером, а хто б взяв на таку посаду людину, що не має гарно підвішеного язика?

—Жити буду, — пролунала спокійна відповідь, з-під тонкого каптура, доки жіночка підбирала розкидане. Я автоматично нагнувся, допомогаючи зібрати розкидані між непритомними грабіжниками дрібниці. Картка для проїзду у метро, гаманець, пальчатки… шкіряний чохол з якимось відтиснутими символами, в чохлі – кривий ніж.  Я мимоволі його вийняв, роздивляючись. Темна сталь руків’я, таке ж темне лезо, по центру якого йшла випукла смужка. Вперше такий ніж бачив. Нетипова річ, а для дамської сумочки, так взагалі. Руків’я було зручне і чомусь тепле, мабуть, його тільки- но хтось тримав у руках, може, один з нападників. Хоча я, наче, не бачив. Я вже встиг вирішити, що то зброя одного з грабіжників, як жіночка впевнено забрала у мене з рук знахідку.

—А от колодач тобі не варто було чіпати… Втім, якщо вже взяв, так тому і бути. Дякую тобі, — мовила чудна незнайомка недбало закидаючи ніж разом з іншими  речами до типово-жіночої господарської торбини, в якій і гранатомет, ймовірно, можна заховати. Такий собі мішок з бантиком.

—За що? —щиро здивувався я.

—Вдало відволік цих йолопів. А зараз пішли звідси, доки вони не отямились, бо  ще дійсно викличуть поліцію і тоді тобі доведеться пояснювати, чого це ти побив нещасних хлопчиків.