Брістон

Дзвінок від Алісії застав Алекса зненацька. Смартфон у його руці завібрував і мало не випав з рук, а від імені, яке висвітилося на екрані – трохи пересохло в горлі. Від низу живота і аж до легенів миттєво пробігли нервові мурахи. Тіло завмерло, остовпіло, наче він раптом перетворився на одну з тих бетонних колон торгового центру, що розташований неподалік. Очі дивилися на телефон, але погляд був направлений всередину власних думок.

Хлопець вагався. Губи злипалися і відмовлялися вимовляти будь-які звуки. Палець завис над зеленою кнопкою, але не наважувався її торкнутися. Рука майже оніміла від напруги, і кінчики пальців потроху почали блідніти. Попередня розмова все ще випалювала його зсередини, як свіжа подряпина. Тоді тон Алісії не просто здивував його — він злякав. Злий, схожий на грім у передгрозовому небі. У її голосі не залишилося нічого від тієї дівчини, яку він знав роками. Вона була не просто роздратованою; вона була безжально гострою, мов лезо, щойно заточеного ножа.

​Звичайне питання про коледж — дрібниця, про яку вони говорили сотні разів — спрацювало як сірник, кинутий в суху траву. Якби Алекс наперед знав реакцію, то мовчав би мов риба. Краще було запитати про погоду та послухати вчергове про існування інтернету ніж оце... Алісія спалахнула миттєво. Кожне її слово тоді було схоже на гарчання пораненого звіра, який не розрізняє, де ворог, а де єдина людина, яка хоче допомогти. Хлопець намагався заспокоїти її, розпитати, що сталося, але це лише підливало масла у вогонь. Його незграбне підбирання слів, нерівне дихання та постійна зміна інтонації дратувала Аліс все більше і більше. Її злість ставала майже фізичною, вона душила розмову, поки та не обірвалася короткими гудками.

​Він не образився — на Алісію неможливо було ображатися довго, — але в грудях осів важкий, неприємний осад. Ніби гіркота кавової гущі на дні чашки – не смертельно, але приємного – мало.

​Чого чекати тепер? Холодного вибачення чи чергової порції отрути? Алекс відчував, як у повітрі зависла загроза їхнім стосункам. Вони ніколи не називали себе парою, але це «щось більше», що проростало між ними роками, було для нього важливішим за будь-які статуси. Це була опора, яка тримала його стабільність. І зараз він боявся, що Алісія може остаточно зламати її.

​Нарешті, глибоко вдихнувши повні груди прохолодного повітря, він провів пальцем по екрану.

— Алло? Алісіє? — голос зрадницьки здригнувся, видаючи його страх.

Втім, щойно він почув перші звуки її голосу, напруга в плечах миттєво зникла, наче важкий баласт нарешті зняли з його душі. Цього разу з динаміка звучала не та розлючена фурія. Це була його Алісія. Та сама дівчина, яка зі шкільних часів знала всі його слабкі місця і заповнювала їх своєю спокійною впевненістю та прорахованістю.

​Він пам’ятав її саме такою — лагідною, наче вечірнє сонце, і неймовірно терплячою. Вона була єдиною людиною в світі, яка не сміялася з його безглуздих ідей, навіть коли він вирішував посеред ночі поїхати в інше місто за новим фільтром для камери, або побудувати велетенську халабуду і розваляти її заради гарного кадру. Вона просто усміхалася, вдихала повні груди повітря  й казала: «Давай спробуємо». А таких ідей в Алекса завжди було більше, ніж здорового глузду.

Якщо вони збиралися в далеку дорогу, маршрут у її голові складався сам собою, з урахуванням усіх можливих заторів та поворотів. Коли ж був потрібен новий об’єктив — вона так легко заговорювала зуби перекупам, що ті й не помічали, як віддавали техніку за найнижчою ціною.

​Її невинна посмішка та вміння вчасно вставити влучне слово були для Алекса чимось на кшталт талісмана. Алісія не раз витягувала його з халеп, просто м’яко перехоплюючи ініціативу в розмові. Здавалося, заговорити з абсолютно випадковою людиною для неї було так само природно, як зробити ковток води — вона могла підтримати будь-яку бесіду, незалежно від теми. Саме завдяки цій здатності тримати все під контролем Алекс завжди був ситий і спокійний у поїздках. І неважливо, чи це була коротка зупинка біля заправки, чи насичений тиждень на кінофестивалі — поруч із нею хаос навколишнього світу просто переставав існувати.

— Давай там, де і завжди? Ближче до восьмої вечора? — запропонував він, відчуваючи, як на обличчі сама собою з’являється дурна, щаслива посмішка. — І... Аліс, ти знаєш, я давно мав це сказати... Прийми мої співчуття. Я не знав, чи ти взагалі захочеш зі мною говорити після тієї сварки, тому не телефонував раніше. Але твої батьки... вони завжди були надто добрими до мене, щоб я просто промовчав.

—    ​Алексе, не треба, — різко перебила його дівчина.

​Вона заплющила очі, відчуваючи, як у скронях починає пульсувати холодна порожнеча. Знову ця тяжка пауза заполонила відстань по обидва боки телефонної лінії.

​Батьки Алісії загинули в автокатастрофі кілька місяців тому. Трагедія, що сколихнула весь Брістон, залишила після себе лише порожній будинок і купу запитань. На похоронах дівчини не було. Це помітив не лише Алекс, який прийшов покласти квіти й востаннє поклонитися людям, що колись замінили йому сім’ю.

​Він так і не наважився запитати її про причину відсутності — виховання та якась дивна внутрішня делікатність не дозволяли йому копирсатися у цій рані. Хоча місто повнилося плітками про її байдужість, Алекс вперто затикав вуха. В його очах Алісія була людиною обов’язку та залізної витримки; він був певен, що за цією відсутністю ховається якась неймовірна, майже непереборна перешкода, про яку вона просто не може розповісти. Вона не могла просто пропустити таке. Тільки не вона.