розділ 28

Таємниця старого магістра, який бажає поговорити про свою велич

— А знаєте, якщо придивитися, можна навіть подумати, що це зовсім не магістр Лададатія, — задумливо сказав Ленц після того, як придивився.

Магістра компанія знайшла у лікарняній вежі. Добре хоч не на самому верху, бо лізти довелося через вікно. Біля входу до вежі чергували дізнавачі. А Лададатія дуже вдало видав своє місце, підійшовши до вікна.

Лост вікно зумів відкрити, після того, як Льєн не виявив там навіть банальної сигналки. Та й замкнене воно було зсередини на клямку, яку птахолов зсунув, приклавши пальці до рами.

А влізти там було взагалі просто.

Потім Лост з Томією навіть встигли посперечатися про те, наскільки дві аури голови шкільної ради схожі на якихось замаскованих котів. Так і не зійшлися на думці. Але в тому, що Лададатію теж хтось замаскував, переконували інших досить дружно. Інакше навіщо?

— А якщо його поголити? — спитав Ваня, переконаний, що безбородих дідів простіше відрізнити одного від іншого.

— Він завжди з бородою, — сказав Шелест. — Якби ще знати, як зняти це маскування.

— Краще не треба, — перебив Лост. — Маг, який його робив, напевне, це відчує. А ще… щоб так замаскувати, люди мають бути схожими, інакше буде надто помітно.

— Та всі діди схожі, — нагадав про себе Ваня.

З ним навіть сперечатися не стали.

— Але навіщо комусь підсовувати якогось божевільного діда замість нашого голови ради? — спитав розумний Дамір, який щиро вважав, що ця школа нікому й задарма не потрібна, а її голова й поготів.

— Може, його вбили і щоб приховати? — припустив Ваня.

— Хм… а знаєте, є людина, якій магістр Лададатія заважав, — задумливо промовив Шелест.

— Ось тільки він і сам зник, — Дамір одразу зрозумів, про кого він каже.

— Але поки не пропав, міг змушувати цього нещасного озвучувати свої думки та бажання. Він давно хотів бути головним у школі.

— Та дивно якось, простіше було магістра вбити і вдати, що він поїхав на болота по трави від ревматизму і втопився, — висловив свою на диво розумну думку Ленц, і всі замовкли, розмірковуючи.

— А іншого підозрюваного в нас все одно немає, — нарешті сказав Льєн. — Залишається шукати заступника.

— Або його рештки під яблунею, — додав Ленц.

— А як шукати? — тихо спитала Весяна, яка скромно до цього мовчала.

І всі подивилися на Ваню.

***

— Ну, як я їм поясню, кого шукати? Я ж цього вашого заступника жодного разу не бачив, — закликав до голосу розуму Ваня. — Вони ж не розуміють слів, їм потрібні образи.

Їжаки, яких одразу після того, як вибралися з кімнати божевільного магістра, наловили аж десять штук, дивилися на Ваню з цікавістю і похрюкували. Весяні взагалі здавалося, що вони сміються, знаходячи все, що відбувається, дуже веселим. Не спіймані їжаки шаруділи чимось у кущах і підтримували спійманих пирханням. Льєн через це почувався навіть більшим ідіотом, ніж, як йому здавалося, виглядав. Але розумнішої ідеї нікому на думку так і не спало. А Деньки, здатного знайти кого треба і не треба, тут не було.

— Може їм дати щось із речей понюхати? — спитав Ленц.

— Ну, вони ж не собаки, — образився за їжаків Ваня.

Але кращої ідеї ніхто не придумав, і компанія дружно пішла займатися зломом, щоб позичити у зниклого магістра щось із одягу.

Найскладнішим у цій справі виявився зовсім не злом. Набагато складніше виявилося не потрапити на очі охоронцям залишеним дізнавачами. А кімната магістра замикалася на звичайну силову петлю. Льєн як її побачив, навіть очам не повірив і почав думати про пастки. Але магістр, мабуть, навіть такому простому магічному запору довіряв більше, ніж механічному.

— Бовдур, — пробурмотів молодий маг, легко розриваючи нитку і гасячи енергію, що вирвалася, плеснувши долонею по стіні. — Самий, що не є, дурень.

— Епічна сила! — захопився Ваня, першим увійшовши до кімнати зниклого заступника.

Кімната вражала сама собою. Вона була велика, з порожньою серединою та меблями, густо натиканими біля стін. Але ростовий портрет, повішений між двома вікнами, вражав набагато більше. На цьому портреті магістр виглядав велично і мудро, притискав ногою якусь незрозумілу зубасту гидоту, і був одягнений в червоне із золотими прикрасами. А ще в нього був вінець, з великим червоним каменем посередині.

Птахолов, побачивши це диво, зневажливо хмикнув, Льєн його підтримав, Томія і Весяна просто здивовано дивилися, а студенти переглянулися і Ленц заявив:

— Зате тепер Ваня знає, який він на вигляд.

— Епічна сила, — повторився Ваня, підтверджуючи, що знає і тепер не скоро забуде.

Їжака обрали найбільшого і, начебто, з найрозумнішою мордою. Ваня трохи посидів на підлозі з їжаком на руках, іноді поглядаючи на вражаючий портрет. Потім їжак завозився, був відпущений і впевнено почухав незрозуміло куди.

Компанія кинулася слідом. Вийшла з порожнього викладацького гуртожитку, дійшла до лікарняного крила і не пустила їжака у двері, бо у холі напевно хтось був. Ваня сказав, що згідно із законом підлості просто не міг не бути. Тому до будівлі проникали перевіреним шляхом — через вікно кімнати, в якій знаходився божевільний магістр.

Їжак не заперечував. А щойно опинився у приміщенні, впевнено підійшов до заступника голови ради, зупинився перед ним і досить життєрадісно захрюкав. І йти далі чомусь відмовився, скільки його не виносили в коридор, він одразу ішов назад.

— Дивно, — сказав Ваня, коли їжак вкотре повернувся до магістра.

— Ці тварини чарівні? — спитав птахолов, потикавши пальцем у голки на спині їжака. — У нього аура набагато більша, ніж повинна бути, і вона дуже яскрава.

Томія кивнула, підтверджуючи. Хоча досі думала, що у всіх їжаків вона така, інших вона просто не бачила жодного разу.

— І що? — запитав Ваня.

— Можливо, він бачить те, що ми упускаємо. Просто тому, що він на відміну від нас здатний це бачити, — серйозно відповів Лост і встав на ноги. — І ця людина явно замаскована.