розділ 23

Велика рідкість

Хто б що не думав, Весяна зовсім не була дурою і тим більше вона не була боягузкою. Хоча прикидатися що тим, що іншим уміла майстерно. Дурням чомусь охочіше допомагають. А ховатися за широкою чоловічою спиною — взагалі найправильніше, що може робити дівчина.

Насправді ж навіть у зовсім поганих ситуаціях Весяна вміла зібратися, не запанікувати і думати про те, як з них вийти. А ще вона вміла слухати та спостерігати. І те, що її мають намір принести в жертву невідомо кому, вона зрозуміла швидко. А коли дивний тип у чорній хламіді довго втовкмачував охоронцям, чому полонянку треба берегти і в жодному разі не випускати, зрозуміла ще й чому саме її. Виявилося, Весяна була великою рідкістю — невинною дівчиною потрібного для ритуалу віку та ще й з магічним даром. І якщо перше ще можна відшукати, хоча Весянині двадцять років у селах вже практично вік старої діви (саме тому вона, знайомлячись, зменшувала його на три, а то й на чотири роки), то невинна магиня в такому віці — справа практично небачена. Тому що магії навчають у школах разом із хлопцями. І щось там берегти від дівчат не вимагають. А якщо вони і збережуть, то пишатися цим і розповідати на кожному розі точно не стануть. І спробуй, зрозумій, яка саме все ще невинна, а яка давно ні.

Тож Весяні не пощастило.

І з бароном не пощастило, надто бурхливо вона доводила йому його неправоту. І цим хтось зацікавився.

А ще більше їй не пощастило з якимось купцем із рідного міста, який впізнав і комусь розбалакав, скільки цьому юному та наївному створінню насправді років. Це Весяна у охоронця дізналася, влаштувавши цілу виставу з плачем та стогнанням про те, що вона навіть заміжня ще не була.

— Значить, підходить тільки невинна діва, причому, не молодша за дев'ятнадцять років, — пробурмотіла дівчина, коли заморочений охоронець відійшов на десяток кроків і вдав, що більше не чує полонянку, котра вимагає справедливості через віконце.

Весяна озирнулася, сіла на ліжко, що смерділо вогкістю та мишами, недовірливо подивилася на кухоль з водою і вирішила, що краще потерпить, а то мало що туди підмішали.

— Невинна значить, — повторила дівчина. — Ну, я вам влаштую невинну.

І посміхнулася, мрійливо-мрійливо. А потім почервоніла, уявивши сценку, котра описувалася в одній цікавій книжці. Червоніла Весяна взагалі легко і зараз це могло допомогти.

— Треба подумати, добре подумати, бо ще візьмуть і вб'ють без жертвопринесення... — Дівчина наморщила лоба, а потім згадала про виданий тим грізним дізнавачем амулет. — Ах, так, магів не можна лякати і злити. Особливо якщо вони без амулета.

Амулет Весяна відразу зняла і про всяк випадок засунула під матрац, набитий соломою. Жодної великої сили вона так і не відчула, але в тому, що мерзенні викрадачі зможуть налякати, ні крапельки не сумнівалася. А там уже як вийде. Принаймні, так просто вона не помре.

— Треба подумати, — повторила дівчина, стиснувши скроні долонями.

Але подумати їй не дали.

Двері відчинилися тихо і зовсім несподівано.

Весяну підхопили під лікті двоє здоровенних мужиків, у чорних хламідах з глибокими каптурами, і, не слухаючи її белькотіння, кудись поволокли. Дівчина спочатку чесно практично бігла, не встигаючи за їх широкими кроками, а потім підібгала ноги, надавши викрадачам можливість нести таку цінність. Ну, вони й не заперечували, ще й іти стали швидше.

Донесли Весяну до здоровенного грота. А може й зали, враховуючи явне втручання людей у ​​його вигляд. До цього грото-залу довелося спускатися досить крутими сходами. Чоловіки навіть не ризикнули нести дівчину, поставили на ноги і підштовхнули, одночасно продовжуючи притримувати. Мабуть, щоби не впала і не зламала собі шию, не дочекавшись ритуального вбивства.

На підлозі з'явилися залишки плитки з темно-коричневого каменю із золотавими вкрапленнями. Ще на підлозі були шматки чи то ліпнини, чи різьби, що впали зі стелі, на щастя, невеликі, і почали рости вапнякові бурульки навпаки. Зі стелі їм назустріч звисали правильні бурульки. А ще там колись були якісь малюнки, які виглядали зараз незрозумілими рештками невідомо чого. Під стелею ж висіли магічні світильники, надаючи йому моторошної дивності.

Дальня стіна грото-залу тонула в темряві, і здавалося, там таїться якісь чудовиська. Ліворуч з-під стелі зривалися струмені води, розбивалися об підлогу, збиралися в невелике, спінене озерце і, судячи з того, що воно ще не залило все, що можна, вода просочувалася в щілини і падала на якийсь нижній рівень. У тому, чи там була стіна, Весяна була не впевнена і з'ясовувати особливо не хотіла. Вода навіть виглядала дуже холодною. Зате праворуч стіна була поцяткована тріщинами і темними дірками різних розмірів і форм. За спиною ж були одні єдині сходи, біля яких валялися статуї, що впали звідкись.

А ще довкола росли гриби. Вони чи світилися, чи настільки білі, що те здавалося через лампи. Вони гронами звисали зі стін. Округлим камінням чи дивовижними парасольками стирчали з підлоги. І, здається, були навіть на стелі. Гриби були різних розмірів. Від звичних будь-якому грибнику до просто величезних. Один Весяна взагалі могла б використати замість ліжка.

Чоловіки не заважали дівчині розглядати грото-зал і навіть озиратися. І до невеликого, похмурого мовчазного натовпу собі подібних чомусь не поспішали. Напевно, хотіли, щоб дівчина чимось там перейнялася. Чи урочистістю обстановки. Чи жахом грото-залу.

Весяні, на жаль, перейматися не було коли. Вона все ще намагалася щось вигадати.

Потім чоловікам набридло стояти і вони підштовхнули дівчину вперед.

Вона й пішла. Вибору все одно не було. Дозволила посадити себе на ще один грандіозний гриб, що виявився в середі натовпу, і завмерла. Сидіти на грибі було не дуже приємно, мабуть, як на жабі. А ще мужики витріщалися.

— Не бійся дитя, — лагідно заговорив один і навіть усміхнувся.

Посмішка у нього вийшла страшною, насамперед через те, що решта обличчя була практично невидима в тіні капюшона.