Інтерлюдія 3

Сюрпризи, подарунки та дороги

Комісія до другої школи П'ятилистника приїхала несподівано і без попередження.

Ні, ніхто, звичайно, не очікував, що заздалегідь прийде лист із проханням підготуватися і не вдарити в багнюку обличчям, але якісь натяки зазвичай бувають. Наприклад, якось виражене невдоволення якогось начальства. Або великий маг, що несподівано нагрянув у гості. Або вчорашній випускник, який ні з того, ні з цього вирішив зв'язатися з тьмапоклонниками.

Загалом, якась причина має бути. Без причин комісії зазвичай не їздять. І тут на тобі! Було тихо, мирно, без скандалів, а перевіряльники взяли та приїхали. І навіть не дали часу завісити найбільші тріщини у стінах плакатами та прапорами.

— Так, — похмуро сказав голова цієї комісії, спостерігаючи за тим, як кілька викладачів перелякано гасають по двору, ледь не стикаючись один з одним, намагаючись вигнати кіз, що паслися на бур'янах, котрі розрослися з усіх боків, деякі бур'яни примудрилися вимахати навіть у щілинах між бруківкою і виглядали особливо «доречно».

Посеред цього дурдома стояв білобрисий хлопчисько з мітлою і похмуро водив нею по п'ятачку, котрий чимось йому подобався. Дивна поведінка вчителів та наявність кіз його, схоже, анітрохи не дивувала.

— Так, — повторився голова комісії, спіймавши одного з козопасів. — Я Вілар Багбежа. І мені треба негайно поговорити із головою ради школи.

Козопас дрібно закивав, кинув злорадний погляд на колег, що тягли здоровенного козла за роги кудись у бік лопухів, а потім з видимим задоволенням повів. І, судячи з його вигляду, він передчував щось дуже веселе.

Втім, веселе там справді було.

Глава шкільної ради виявився старим, який явно вижив з розуму. Він усміхався і ні на кого не звертав уваги. Його набагато більше займала смуга світла, в якій літали золотисті порошинки. Вілар дещо навіть розгубився від цього видовища.

— Так… — повторився він утретє і підійшов до ненормального.

Виглядав він погано. Явно кілька днів не мився і не розчісувався. І до вбиральні доходити встигав не завжди.

Але навіть крізь усі ці аромати Вілар відчув знайомий солодкуватий запах, а відчувши, придивився і душевно вилаявся, нещасний провідник навіть присів.

— Так, — повторився голова комісії вчетверте, похмуро глянув на провідника і зажадав: — Негайно сюди когось осудного і здатного мені пояснити, що тут відбувається. Так само мені потрібний заступник вашого голови, завгосп, викладач темних мистецтв і… І так, хто покине школу без мого дозволу, вважатиметься державним злочинцем.

Бідолашний провідник знову закивав і втік з таким тупотом, ніби збирався пробити стіну, вирватися на волю і зникнути в лісах.

Втім, погрози запізнилися.

Як виявилося, заступник голови шкільної ради та й кілька викладачів поїхали майже відразу, як почалася дивна виїзна практика місцевих студентів. Куди вони поїхали, ніхто так і не зміг пояснити. Та й з якою метою теж. Взагалі, складалося враження, що в школі всього дві тямущі люди.

Перший — майстер Брім, старший викладач, який залишався в школі лише через те, що був щасливим сім'янином, чия дружина примудрилася народити одразу чотирьох чарівних дівчаток, і перевозити цю родину було б надто накладно. Він просто не мав таких грошей. І магістерське звання він досі не захистив через брак коштів. Не міг собі дозволити подорож до столиці та проживання там протягом півмісяця.

Другий виявився завгоспом і не йшов зі школи принципово. Любив він цю школу за щось і не міг дозволити їй остаточно розвалитися.

— І давно у вас голова ради в такому стані? — спитав Вілар, вислухавши скарги завгоспу.

Відповів майстер Брім. Поскріб потилицю, похмуро зітхнув, а потім заговорив:

— Два тижні вже. Раніше він був просто старим, забудькуватим і не бажаючим бачити очевидні речі. А потім різко почав здавати. А ще й магістр Кавар так не вчасно поїхав. А у нас навіть ключів від деяких приміщень немає. І… Та з ним половина ради поїхала! Навіть не сказали чому так терміново. А ми спершу й уваги не звернули, у нас студенти хвости здавали. З тих, яким навчатись особливо складно.

— Зрозуміло, — сказав Вілар. — І з ними, мабуть, поїхав той, хто підтримував магістра Лададатію у належному стані. Гірчиничне дерево взагалі страшна річ, краще вже з макового соку зілля варити, воно хоч з глузду не зводить. Точніше, зводить, але не так швидко.

— Гірчиничне дерево? — перепитав завгосп.

— Паскудство одне, що росте тільки в горах кайгарів, — пояснив Вілар. — Його вирубують і палять, а воно все одно виростає в найнесподіваніших місцях. Втім, це не так важливо. Набагато важливіше, що хтось зробив з цієї капості амулет для голови вашої школи. А може й не лише для нього. І, схоже, лише для того, щоб відправити студентів поблукати навколо болота, причому, у певний час і без нагляду. А це наштовхує на дуже погані думки.

Завгосп та викладач переглянулися. Потім завгосп похитав головою, а майстер Брім зітхнув і почав каятися з порушенням закону. От не міг він цих безглуздих дітей відпустити зовсім без нагляду. З них станеться і втекти, і зайнятися пошуком неіснуючих скарбів, і в болото забрести, і пропасти там. Як їх потім шукати? Ось Брім, на свій страх і ризик, навісив на них мітки, за якими, у крайньому випадку, навіть трупи в болоті зможе знайти, не кажучи вже про живих. І так, він розумів, що без згоди таке робити не можна, але дурні діти не погодилися б, більшість би точно не погодилася, він їх дуже добре знав. Ось і…

— Та ви геній! — вигукнув голова комісії і від повноти почуттів навіть обійняв викладача. — Значить, якусь частину цих бовдурів ми точно знайдемо, дайте нам зліпок. А якщо не знайдемо ми, то, напевно, знайдете ви. Або скажете, де обривається слід, а це вже щось, особливо якщо перевертні встигнуть приїхати.

— Відбувається щось погане? — спитав завгосп.

— Поки що не знаємо. Але навряд добре. Все якось дуже дивно збіглося. — Голова комісії побарабанив пальцями по столу і задумливо сказав: — Давайте приведемо магістра Лададатію у відносний порядок, у нас є лікар, здатний на це, і поговоримо спочатку з ним.