Розділ 34

Кілька днів абсолютної тиші. 

Ні Макса, ні його матері. Я починаю вірити, що вони назавжди зникнуть з нашого життя. Я дуже цього хочу. 

Мирон живе з нами, і це так правильно, наче й не було тих трьох років розлуки. Він дарує мені квіти, безсонні ночі в його обіймах і своє кохання. 

Я щаслива з ним. Та навіть не це головне. Софійка щаслива з ним. Ми стали родиною. Шкода, що так багато часу на це пішло, але ми змогли. Ми впоралися. 

Мирон розповів мені про цього Давидова і про його плани щодо акцій. Насправді він виявився ще тим покидьком, бо дійсно збирається підставити Макса. Той нічого не тямить в акціях і готовий продати їх за безцінь. 

Мирон дізнався про це від іншого акціонера, з яким залишилися хороші стосунки. Але він не став направляти брата на правильний шлях. І тут я з ним згодна. Треба вчитися на власних помилках, і якщо Макс втратить усе – це його проблеми. 

Сьогодні зранку ми з Мироном разом відвели Софійку в садочок і він поїхав на роботу. У мене також запланована зустріч з клієнтом, який замовив дизайн квартири. 

Ми переписувалися вчора і домовилися, що він забере мене біля садочка і ми поїдемо на об'єкт. Чорна Audi з'явилася в призначений час і зупинилася біля тротуару, де я стояла. 

Мені здавалося, що водій вийде до мене, але цього не сталося. В душу закралась тривога. Я подумала, що якось дивно це все, але двері відчинила і заглянула в салон. 

– Це жарт такий? – сердито питаю, коли бачу за кермом Макса. За ці кілька днів, що ми не бачилися, я почала вірити, що він дасть нам спокій. Наївна. 

– Я хочу поговорити, – він залишає салон і обходить автівку. Стає поруч зі мною на тротуарі та продовжує: – Єво, я все переосмислив. Я більше не хочу бути мудаком. Софійка – моя донька. Давай спробуємо бути разом. 

– Дуже смішно, – фиркаю. – Я тобі не вірю. І ніколи не повірю. Буде добре, якщо ти даси нам спокій. 

– Я продав акції. У мене тепер багато грошей, – продовжує, а я завмираю. Здається, він таки зробив ту помилку, про яку ми з Мироном говорили. 

Макс – ідіот. Гроші, які він отримав за акції, закінчаться зовсім скоро. І що він тоді робити буде? 

– Мені не потрібні твої гроші, і ти не потрібен, – кажу сердито. – Давай закінчимо на цьому. Мені набридло одне й те ж повторювати сотню разів. 

Макс замовкає. Він розуміє, що нічого в нього не вийде, і на ходу вигадує новий план. 

Та я не збираюсь його слухати. Розвертаюсь, щоб піти, але чую, як телефон Макса починає дзвонити. Мабуть, я б і не слухала, про що він там говорить, якби не згадка про Мирона. 

– Яка аварія? Мирон постраждав? – випалює Макс, а я завмираю, як вкопана. Подих перехоплює, і я не можу зробити вдих. Знову повертаюсь до нього обличчям і бачу хвилювання, якого раніше в його очах не було. 

– Що сталося? – швидко наближаюсь і хапаю Макса за руку. Роблю це інстинктивно, бо майже не контролюю себе. 

– Мирон в аварію потрапив, – видихає. – Його везуть у лікарню. Я їду туди. 

– Я з тобою! – кажу, не задумуючись. – Будь ласка, візьми мене з собою! 

– Їдемо! – киває, і ми сідаємо в салон. 

Автомобіль рушає, і я намагаюсь заспокоїтися. Дістаю з сумки телефон, тому що збираюсь набрати Мирона. Сподіваюсь, що він при свідомості й зможе говорити. 

– Що ти робиш? – кричу, коли Макс забирає телефон у мене з рук і ховає собі в кишеню. 

– Не варто тобі йому телефонувати. 

– Ти здурів? – продовжую кричати. – Я маю знати, що з ним! 

– З ним усе гаразд, – Макс говорить це так спокійно, наче… так і має бути. Він керує автівкою і дивиться перед собою, а я на нього витріщаюся, і нарешті до мене починає доходити…

– Ти збрехав? Мирон не потрапив в аварію? – охаю. 

– Завжди знав, що ти розумна дівчинка, – усміхається. – Це був єдиний спосіб посадити тебе в цю тачку. 

Моє серце в черговий раз падає кудись вниз. Я розумію, що потрапила в пастку, і мені дуже страшно. Уявлення не маю, що задумав Макс, але точно знаю, що нічого хорошого. 

– Навіщо тобі це? – питаю. – Чого ти хочеш досягнути? 

– Ми ще раз поговоримо, – заявляє. – Кілька днів проведемо за містом. Тільки ти і я. Я впевнений, що цього часу достатньо для того, щоб ти все переосмислила. Щоб знову стала моєю. 

– Я ніколи не була твоєю, – карбую. – Зрозумій це нарешті! 

Макс мовчить. Йому не подобається те, що він чує, але я хочу, щоб він нарешті зрозумів: на ньому світ клином не зійшовся. 

Ми покидаємо межі міста, і це неабияк мене лякає. Моя донечка і коханий чоловік залишаються за спиною. Моє життя залишається за спиною. 

– Ти передумаєш, – Макс карбує. – От побачиш. Скоро все зміниться. 

Автомобіль набирає швидкість. Мене лякає це і відчуття чогось поганого не відпускає. 

Мій телефон починає дзвонити. Макс підстрибує від несподіванки й мало не випускає з рук кермо. Лається собі під носа, а стрілка спідометра все піднімається і піднімається.