Розділ 30

– Як ти? – питає Мирон, коли виходимо з будівлі. Я міцно тримаю в руці конверт і не можу дочекатися, коли зможу його відкрити та прочитати. 

– Добре, – киваю. – А ти? 

– Я здогадувався, що бібліотека перейде мені у спадок, – усміхається. – Я завжди захоплювався нею. До речі, там є дуже цінні книги, які коштують дуже багато. 

– Справді? – схоже, Макс про це не знав. Якби знав, не сміявся б з брата. 

– Так, – киває. – Давай підемо до мене в машину. Думаю, варто просто зараз прочитати листа від дідуся. 

Мені здається, що Мирон також помирає від цікавості, що ж там у тому конверті. 

Ми йдемо до його автівки, і він відчиняє для мене двері. Сідаю всередину, і Мирон сідає за кермо. 

– Готова? – питає, а я киваю. 

Здається, ми обоє дещо схвильовані. Я розгортаю конверт і дістаю лист, написаний рівним почерком. Мирон не зводить з мене погляду, а я глибоко вдихаю і починаю читати:

– Привіт, моя люба дівчинко. Привіт, Мироне. Я щиро сподіваюся, що ви зараз разом, бо слова, які я хочу сказати, адресовані вам двом. Для початку я хотів би вибачитися за те, що так рано пішов. Не дочекався моменту, коли ви знову возз’єднаєтесь, – мій голос тремтить, а на очі навертаються сльози. Мені важко читати далі, але я намагаюсь. – Я відчував, що скоро мене не стане. Серце занадто часто нагадувало про себе. Та я щасливий, що встиг зробити все, що хотів. Майже все. Я не побачив вас разом. Мабуть, ви вже знаєте, що я навмисне затягував час. Не дав тобі, Мироне, можливості знайти Єву. Я робив це для того, щоб ти зрозумів, наскільки вона важлива тобі. Бо тільки втративши ми усвідомлюємо, наскільки велику помилку зробили. Та більше ця розлука була потрібна саме тобі, Єво. Ти змогла стати сильнішою, чи не так? Чи було б так, якби ти залишилася з Мироном? Хто знає. В той час Мирон думав про компанію. Про слово, яке дав своєму батькові, і аж ніяк не про тебе.  Інколи нам потрібен час і самотність, щоб зрозуміти власні помилки. Ти змінилася. Ти стала сильнішою. І тепер ти сама маєш вирішити, чого хочеш. Мені прикро, що вас об'єднала моя смерть, але це далеко не кінець, а початок чогось нового. Єво, довірся Мирону. За ці роки він дуже змінився і зрозумів свої помилки. Мироне, постарайся більше не помилятися. Єва більше не та маленька злякана дівчинка. Вона може вистояти під напором проблем і без тебе. І найголовніше – це маленька Софійка. Любіть її всім серцем і згадуйте про мене хоч інколи. Я дуже вас любив. Сподіваюсь, що мої подарунки вам сподобалися. 

Лист закінчується, але не мої сльози. Я любила дідуся Арсена. Він був дуже близькою мені людиною. Мені прикро, що його більше немає. Я даю собі слово пам'ятати його завжди. 

– Усе добре, Єво, – шепоче Мирон. Він пригортає мене до себе, і я піддаюсь. Просто зараз він мені необхідний точно так само, як і я йому. – Дідусь був розумним чоловіком. Спочатку я гнівався, що він сховав тебе від мене, але тепер розумію, що він хотів як краще. Просто тоді ми обоє не були готовими до того, що сталося. Наш шлюб. Твоя вагітність. У мене були інші бажання та принципи. Але зараз я переконаний у тому, що кохаю тебе. Пробач. Пробач, що наша історія закінчилась саме так. Але зараз ми можемо розпочати все спочатку. Тільки якщо ти дозволиш. 

Мирон дивиться в мої очі та витирає пальцями мокрі щоки. Він чекає на мою відповідь, а я намагаюсь зрозуміти, чого хочу найбільше. 

– Я теж тебе кохаю, – кажу. – І вірю, що цього разу ми все зробимо правильно. 

Мирон усміхається, і я також. Він дивиться на мої вуста, а я чекаю, коли ж він мене поцілує. 

Довго чекати не доводиться. Мирон хоче того ж, що і я. Наші вуста торкаюся – і останні стіни падають. Мої пальці обережно стискають краї його піджака, а рука Мирона гладить мою шию. 

Я думаю, що дідусь задоволений зараз. Саме цього він і хотів. Щоб ми нарешті довірилися одне одному, зрозумівши, що найбільше значення в цьому житті мають не речі чи гроші. Найбільша нагорода – це кохання. 

– Поїдемо до Софійки? – питає ніжно. В його очах стільки тепла зараз. Я ніколи не бачила Мирона таким ніжним. 

– Так, – киваю. 

– Тільки спочатку в іграшковий магазин за подарунком. Я маю виправити перше враження про себе, – усміхається. 

– Добре, – усміхаюсь. – Я думаю, що Софійка зрадіє. Повноцінна родина – це все, що зараз їй треба. Це те, що треба нам усім.

Дорогою до мого будинку Мирон встигає заскочити в іграшковий магазин. Обирає для Софійки ляльку, яка за розміром практично така сама, як моя донечка. А ще він приносить подарунок для мене. Букет квітів. 

– Знаєш, я тут подумав, що у нас жодного разу не було повноцінного побачення, – говорить, поки їдемо далі. – Щоб ти і я. Щоб ми могли потанцювати чи просто поспілкуватися. 

– А ще ти зовсім мене не знаєш, – додаю з болем у голосі. Це саме ті слова, які Мирон сказав мені перед тим, як піти з мого життя. 

– Пробач, – він зітхає. – В той момент я геть себе не контролював. Тільки згодом зрозумів, яким мудаком був насправді. Я звалив на тебе все і навіть не подумав, що найгірше в тій ситуації було не мені, а тобі. Дуже добре, що дідусь допоміг тобі. Підтримував. Тільки це мав робити не він, а я. 

Я не знаю, що на це відповісти. Мені здається, Мирон щиро шкодує про те, що тоді так сталося. Дідусь не просто так відгородив його від мене на довгі три роки. Він хотів, щоб Мирон нарешті розібрався у собі.