Розділ 29

Я не знаю, що сказати на це. Мирон має рацію. Він зробив неправильно. Але, з іншого боку, можливо, так і на краще. Я вже говорила про це і скажу ще раз. Тоді, три роки тому, ми не були готові до того, що на нас звалилося. Можливо, цього разу все буде інакше. 

– Я не знаю, що тобі відповісти. Справді не знаю, – кажу. – Я ставлю собі питання, чому дідусь тримав нас на відстані стільки часу, але відповідь здається мені очевидною. Мабуть, він хотів, щоб ми зрозуміли, чому втратили одне одного. Через те, що не були готові боротися. 

– Я не можу на нього ображатися, – зітхає Мирон. – Дідусь завжди був добрим до мене. Ти маєш рацію. Він зробив це, щоб провчити мене. Щоб я зрозумів, яким ідіотом був. І я зрозумів. 

– У тебе нікого немає? – питаю обережно. 

– Ні, – усміхається. – Як я можу бути з кимось, якщо ти досі моя дружина? 

Мирон демонструє мені свою каблучку і дивиться на мою. Він усміхається. Ці каблучки на наших пальцях насправді дуже багато означають, і ми обоє це знаємо. 

– Мироне, я… 

– Давай ми з тобою домовимось, – він накриває мою руку своєю – і так тепло стає. Я так довго чекала цього дотику. – Я спробую все виправити. Я хочу, щоб ми були родиною. І цього разу ви з Софійкою будете на першому місці, а не якісь інші мої бажання. Я більше не залежний від компанії. У мене свій бізнес.

– А як же Макс і Юлія? Він – твій брат… 

– Ми не спілкуємось, – відповідає. – У Макса п'ятнадцять відсотків акцій компанії. В Юлії – десять. Вони можуть не працювати до кінця своїх днів. 

Навіть не знаю, радіти мені чи не варто. Просто я дуже сподіваюсь, що тепер ні Макс, ні Юлія не будуть втручатися у життя Мирона. І моє теж. 

– Ти не будеш проти, якщо я запрошу тебе на побачення? – питає Мирон, а я розгублено на нього дивлюсь. 

– На побачення? – перепитую. 

– Саме так, – усміхається. – Я не хочу гаяти час. Ми маємо спробувати ще раз. Я все зроблю, щоб ти мені пробачила. 

– Давай спробуємо. 

Можливо, хтось скаже, що я занадто слабка. Здалася без бою. Та справа геть не в цьому. Я не слабка. Я просто хочу бути з цим чоловіком. 

Так, він оступився. Зробив помилку. Ми всі робимо помилки. Мирон шукав мене і хотів усе виправити. На жаль, знадобилося три роки, щоб це сталося. 

Я проводжу його до дверей. Мирон взувається і робить крок до мене. Його блакитні очі викликають у мене табун мурах по тілу. Я дуже хочу, щоб він мене поцілував. 

На жаль, цього не стається, тому що повертаються Олівія та Марко. Мирон мені усміхається та обіцяє набрати завтра, а я киваю. Ми обмінялися номерами телефонів, але я не буду телефонувати першою. Знаю, що він сам це зробить. 

– Ти усміхаєшся, – говорить Олівія, коли пізно ввечері ми сидимо на кухні за чашкою чаю.

– Я вірю, що все можна виправити, – кажу. 

– Правильно, люба. Треба вірити. Наше щастя у наших руках, – відповідає. – Мирон хороший чоловік, і я бачу, що він тебе кохає. Дай йому шанс – і не пошкодуєш. 

Я готова дати йому шанс. Готова спробувати. Я кохаю Мирона і цього разу не буду тікати. Залишусь тут, поки не зрозумію, що робити далі. 

Наступного ранку Олівія та Марко збираються на літак. Я викликаю таксі і їду з ними в аеропорт. Софійка залишається з Діаною вдома. 

Поки чекаємо на реєстрацію, обіймаю по черзі цих двох чудових людей. Вони стали мені рідними за той час, що я жила в їхньому домі. 

– Не тікай від почуттів, Єво, – дає настанови Олівія. – Якщо Мирон хоче все виправити – дай йому таку можливість. 

Ми обіймаємось, і вони з чоловіком йдуть. Я ж залишаю будівлю аеропорту і збираюсь викликати таксі, тільки не встигаю, бо мій телефон починає дзвонити, а номер на екрані не знайомий. 

– Я слухаю, – кажу трохи розгублено. 

– Доброго дня. Єво, це В'ячеслав Іванович. Я юрист Арсена Альбертовича, – говорить чоловічий голос. – Річ у тому, що сьогодні я маю зачитати заповіт і ваша присутність обов'язкова. 

– Моя? Навіщо? – не розумію. 

– Це було прохання Арсена Альбертовича. Ви зможете приїхати до моєї юридичної контори? 

– Добре, – погоджуюсь. 

У мене немає жодного бажання зустрічатися з Максом чи його матір'ю. Та я дуже сподіваюсь, що там буде Мирон. 

Я маю поїхати туди. Це була остання воля дідуся Арсена. Не розумію досі, чому він і мене покликав, але сподіваюсь, що скоро дізнаюся. 

Чесно кажучи, дуже хвилююсь, коли прибуваю до юридичної контори. Бачу автомобіль Мирона – і стає трохи краще. Він також буде тут. 

Прямую до входу і намагаюсь зібратися. Я не знаю, чому дідусь Арсен хотів, щоб я була тут. Та якщо це було його останнє прохання, я маю його вислухати. 

– А ти що тут робиш? – цідить Юлія, коли з’являюсь у приймальні юриста. Макс також тут. Поруч з матір'ю. І він теж здивований не менше за неї.

Лише Мирон усміхається, наче чекав на мене. Або ж він здогадувався, що дідусь може вписати мене у свій заповіт.