Розділ 28

Я знову відступаю до натовпу і намагаюсь сховатися серед цих людей, але погляд Мирона досі на собі відчуваю. І не лише його. Макс також на мене дивиться. 

Прощання закінчується, і ми йдемо на кладовище. Мирон попереду поруч з Максом і Юлією. Вони здаються мені чужими людьми. Якщо раніше Юлія ще якось трималася, то зараз вона відкрито показує, що Мирон їй чужий. 

Це жорстоко, але я не здивована. 

Я знову плачу, коли труну опускають в землю. Усвідомлення того, що це кінець, накриває різко і робить боляче. Мені важко дихати. Я витираю сльози серветкою, але вони не зупиняються. Дідусь був єдиною людиною, яка допомагала мені, не зважаючи ні на що. Він був хорошим і завжди таким буде в моїй пам'яті. 

Олівія з Марко йдуть до Юлії, щоб висловити свої співчуття. Люди починають розходитися. Я теж йду до виходу, але на півдорозі мене наздоганяє Максим. 

– Не очікував побачити тебе тут, – він йде поруч, сховавши руки в кишені штанів. 

– Дійсно? – фиркаю. Схоже, він геть не змінився. 

– Як ти? Де була весь цей час? – питає, а я зітхаю. Макс намагається підтримати розмову, але виглядає це якось дивно. 

– Жила, – кажу і зупиняюсь за воротами. – Не буду питати як ти, бо мене це не цікавить. 

– Ти ображена? – прискіпливо мене розглядає. – Слухай, це було давно і тебе не стосується. Я не хотів, щоб Мирон отримав те, чого так хотів. 

– І ти скористався мною, щоб досягти своєї мети, – закінчую за нього. 

– Ти народила? – питає, а в мене на мить зупиняється серце, а тоді починає битися швидко-швидко. 

– Так, – кажу. Спочатку мені здалося, що Макс взагалі забув, що я була вагітною. 

– Де дитина? 

– Донька, – виправляю його. – У мене народилася донька. Вона зі мною прилетіла. 

– Я можу її побачити? – питає так, наче дійсно має на це право. 

– Ні, – карбую. – Юридично ти їй ніхто. Та й не впевнена я, що ти дійсно цього хочеш. 

Макс мовчить. Стоїть поряд, обмірковує щось, а я дуже хочу, щоб він пішов. Це бажання стає ще гострішим, коли до нас наближається Мирон. Він йде повільно. Його очі випромінюють біль втрати. 

Мені так прикро, що за дідусем сумує той, хто навіть не його кровний родич. І я, дівчина, яка безмежно вдячна йому за все. 

– Єво… – Мирон зупиняється навпроти. – Як ти? 

– Усе добре, – вичавлюю з себе ці слова. Чесно кажучи, мені здавалося, що за ці роки, що ми не бачилися, Мирон зміниться в кращий бік, але, дивлячись на його втомлені очі, я розумію: це не так. 

Він досі страждає. Досі не прийняв того, що життя моментами несправедливе. 

– Ми можемо поговорити? – питає обережно. – Якщо ти не проти. 

– Так, – киваю. 

– Просто чудово! – фиркає Макс і тим самим привертає до нас увагу людей, що якраз покидають кладовище. – То з ним ти готова говорити, а зі мною – ні? Май на увазі, Єво. Я тут єдиний спадкоємець! Не сподівайся, що дідусь залишив щось тому, хто не є його кровним родичем. 

О, Господи ! Як же мені кортить відправити Макса під три чорти! Він геть не змінився, а ця ненависть до рідного брата стала ще відчутнішою. 

Я дістаю з сумки візитку і передаю її Мирону. Не хочу, щоб Макс знав мій номер і тим більше – де я зараз живу. 

– Набери мене пізніше, – кажу Мирону, і він киває. 

До нас наближаються Олівія та Марко тому ми закінчуємо цю не надто приємну розмову. 

– Треба викликати таксі, – говорить Олівія. 

– Давайте я вас відвезу, – пропонує Мирон. 

Я можу відмовитися. Зараз Олівія дивиться на мене, чекаючи мого рішення. Якщо погоджуюсь, Мирон знатиме, де я живу. 

Чи лякає це мене? Зовсім ні. Саме тому я погоджуюсь і ми йдемо до його автомобіля. 

Мирон відчиняє для мене передні двері. Чекає, поки сяду, а тоді зачиняє їх. Олівія та Марко – позаду. Тішить те, що я не сама, бо уявлення не маю, як поводитись наодинці з цим чоловіком. 

– Отже, весь цей час ти жила в Мілані? – питає, коли рушаємо. 

– Саме так, – кажу. – Весь цей час. 

– Чому я не здогадався? – хмикає. 

– Хіба ти мене шукав? Дідусь сказав, що ти жодного разу про мене не спитав. 

– Він таке сказав? – Мирон знову усміхається, але якось приречено. – Мабуть, це був його урок за те, що я так вчинив тоді з тобою. Я питав, Єво. Дуже часто. Та він не зізнався. 

Що? Я такого не очікувала. Дідусь говорив мені, що в Мирона своє життя. Що у нього все добре. 

Чому він не сказав правду? Невже дійсно хотів провчити онука? 

Ми замовкаємо. Мені треба обдумати все те, що дізналася сьогодні. Я не до кінця розумію, навіщо дідусь так вчинив з нами. Чому відгородив Мирона від мене? 

Можливо, йому здавалося, що так буде правильно, адже Мирон зробив мені боляче, але я так не вважаю. Ми могли б поговорити й раніше. Могли б усе вирішити та не втрачати стільки часу.