Розділ 26

Єва

Мені шкода. Я словами не можу описати, як мені шкода, що Мирон так просто відмовляється від мене. Від нас. 

Я розумію його. Частково. Він розчарований. Те, чого так хотів, не отримав. А ножа в спину встромив рідний брат.

Я думаю, Мирон розуміє, що я не причетна до цього. Сподіваюсь, що розуміє. Єдиний, кому все це вигідно – Максим. Покидьок, який зруйнував життя свого брата. 

А ще мама, яка ніколи мамою і не була. Але ж вона виховувала його. Була дружиною його батька. Ну як так? Чому в цій історії хороший лише дідусь? 

– Я піду, – кажу, а голос зрадницьки тремтить. – Мені дійсно дуже шкода. Я знаю, як ти хотів цю посаду. Не заради себе. Заради батька. 

Мирон нічого не відповідає. Він сидить, схиливши голову, і дивиться на свої руки. Я могла його підтримати. Сісти поряд і сказати, що разом ми впораємось. Що все буде добре, але він не хоче цього. Він не хоче мене. 

А я не хочу його дратувати. На згадку про те, що він для мене зробив, я готова просто піти, щоб не дратувати його більше. Дивлячись на мене, Мирон буде згадувати, що все було дарма. Він зі мною дарма одружився… 

Залишаю офіс і не знаю, куди далі йти. Я знову залишилася сама, але Максим – це остання в цьому світі людина, до якої я звернусь по допомогу. 

Роблю кілька кроків, і поруч зупиняється чорний блискучий Mercedes. Водій виходить на вулицю і відчиняє для мене задні двері. Я знаю, хто там, тому без сумнівів сідаю всередину. 

– Йому потрібен час, – говорить дідусь. 

– Можливо, – не бачу сенсу сперечатися. – Він нам всім потрібен. 

– Мені шкода, Єво. Я так сподівався, що ти станеш для Мирона тією людиною, яка допоможе відчути себе потрібним. 

– Я теж сподівалася, – шепочу. – Я… закохалася в нього… 

Сльози не дають мені говорити далі. Вони душать і роблять боляче. Дідусь усе розуміє. Він накриває мою руку своєю, і я подумки дякую йому за підтримку. 

– Що б ти не вирішила робити далі, я тобі допоможу. Моя онука має народитися на цей світ. А ти будеш найкращою у світі мамою для неї. 

– Дякую вам, – кажу щиро. – Мені треба подумати. 

Дідусь киває та усміхається мені. Я не знаю, куди ми їдемо, та й не важливо це зараз. Я просто не хочу залишатися одна. 

Минає кілька хвилин, і тишу, що панує в автомобілі, розриває стандартна мелодія вхідного дзвінка. Дідусь дістає телефон з піджака і дивиться на екран. Відповідає й одразу вмикає гучномовець:

—  Я слухаю, Мироне.

– У мене буде прохання, – говорить якось глухо. – Подбай про Єву. 

Моє серце в цей момент пропускає удар. Я розумію, що Мирону час не знадобився, щоб подумати. 

– Ти говориш так, наче прощаєшся, – дідусь хоче пожартувати, але його усмішка тремтить. 

– Я повертаюсь в Америку. Думаю, так буде краще для всіх, – заявляє. 

– Думаєш? – дідусь злиться. – А Єву ти запитав? 

– Ні. І не збираюсь. Я більше не хочу її мучити. Я не той, хто їй потрібен. Почуваюсь жалюгідним мудаком, але щиро бажаю їй щастя. 

Усміхаюсь зі сльозами на очах. Він серйозно це? Бажає мені щастя? Тікаючи? 

Зараз у мене є бажання забрати в дідуся слухавку і сказати йому все, що про нього думаю, але я цього не роблю. Просто розумію, що немає сенсу. Мирон усе вирішив за нас обох.

– Я відпускаю цю дівчину, – продовжує повільно мене вбивати. – Вона варта кращого. 

– Не боїшся, що потім пошкодуєш? – цідить дідусь. 

– Боюсь, – зізнається. – Я вже шкодую. 

Відвертаюсь до вікна, бо не можу більше це слухати. Було б добре ще й вуха закрити, але тримаюсь. Дідусь закінчує розмову, і я відчуваю на собі його погляд. 

– Тобі не варто хвилюватися, люба. Я буду піклуватися про тебе. 

Схлипую, і мою плотину таки прориває. Мирон – боягуз. Він тікає від проблем. Тікає від мене. 

Каже, що шкодує, але я йому не вірю. Якби шкодував, не робив би цього. Якби шкодував, не покидав би мене. 

Мені здавалося, що ми розуміємо одне одного. Я думала, що ми зможемо стати справжньою родиною.

Мирон сказав, що зовсім мене не знає. Шкода, бо мені здалося, що за той час, що ми жили разом, змогли трохи пізнати одне одного. Я змогла. А він – ні.

Я планую закінчити цей семестр, а згодом і все навчання. Хочу здобути освіту і з часом почати працювати. 

Можливо, я й одна в цьому світі, але я не здаюсь. Бо під серцем моя донечка. Я маю бути сильною заради неї.

Ми їдемо в ресторан. Здається, дідусеві здалося, що мені треба поїсти. Насправді я не голодна. Мені просто боляче. Та, щоб не засмучувати дідуся, їм те, що він замовив. 

Ми не розмовляємо. Я дивлюсь на каблучку у себе на пальці та розумію, що її варто зняти. Ми ж не разом більше, але продовжуємо бути чоловіком та дружиною. 

– Мабуть, нам варто розлучитися, – дивлюсь на дідуся. – Якщо ми залишимось чоловіком та дружиною, батьком моєї донечки стане Мирон.