Розділ 25

Мирон

Я ще й досі не можу зрозуміти, як такий чудовий день міг перетворитися на такий жахливий вечір. Я планував зводити Єву на побачення. Подарувати квіти, знову поцілувати.

Мені так подобається її цілувати. Відчувати, як Єва тремтить у моїх руках. 

А потім я поїхав на роботу, щоб завершити деякі справи. Працював, як і завжди, навіть не думаючи про щось погане. Але проблеми мене наздогнали, коли я найменше цього очікував. 

Першим приїхав саме дідусь. Коли він переступив поріг кабінету, я зрозумів, що щось відбувається. Його похмурий вираз обличчя говорив сам за себе. 

– У нас проблеми, – говорить, а я починаю розмірковувати над тим, що могло статися. 

– Поясниш? – питаю. 

– Акціонери знають, хто ти, – карбує ці слова на моєму серці. 

– Це неможливо, – нервово усміхаюсь. 

– Можливо, – дідусь сідає в крісло навпроти мене. – Терміново збирається нарада. Акціонери хочуть пояснень. 

– Що тепер робити? – зараз я почуваюсь наляканим хлопчиськом. Боюсь того, що буде далі. 

– Я спробую все владнати, – дідусь здається мені геть виснаженим. Я не хочу, щоб він власними силами розгрібав це все, але в нього набагато більше влади, ніж у мене. Його шанують і поважають. Хоча після того, як дізналися про його брехню, все може змінитися. 

Зараз мені кортить випити, щоб якось заглушити паніку, що розростається всередині. Звісно ж, я не роблю цього. Потрібно бути зібраним, коли настане час для виправдань. 

Я розумію, що немає сенсу вигадувати якусь душевну історію. Чому я, не кровний онук Арсена, отримав крісло гендиректора. От якби це був Макс, проблем не було б. А так це я, і багатьом це не сподобається. 

До речі, про Макса. Я навіть не сумніваюсь, що це він усім все розповів. Вирішив таким чином помститися мені. Ну що можу сказати? У нього вийшло…

Акціонери зібралися в конференц-залі доволі швидко.  Коли я зайшов, на мене глянули як на зрадника. На людину, якої тут бути не повинно. 

Схоже, всі забули, що саме я уклав кілька багатомільйонних контрактів. Приносив прибуток і гаяв свій час. І тепер, коли правду знають усі, я став ворогом. 

– Ми чекаємо пояснень, Арсене, – говорить Роман Ковальський, один з акціонерів. – Як так сталося, що компанію очолює не твій кровний родич? 

– Мирон – мій онук! – твердо відповідає дідусь. – Він чудовий директор, і всі ви це знаєте. – Не шукайте зрадника там, де його немає. 

– Ніхто не каже, що Мирон зрадник, – втручається інший акціонер. – Але в нас є правила.

– То що ви пропонуєте? – дідусь роздратований. – Поставимо на його місце когось іншого? Когось, хто й навіть гадки не має, як керувати такою великою компанією? Так, я збрехав вам. Збрехав, тому що бачив потенціал цього хлопця. Він чудово виконує свою роботу. Ми можемо просто змінити правила.

– Ні! – карбує Ковальський. – Ми не будемо змінювати правила заради Мирона.

– Не треба нічого змінювати, – мені набридає все це слухати, і я втручаюсь. – Мені прикро, що все до цього дійшло. Я напишу заяву на звільнення з посади гендиректора сьогодні ж. 

– Але ж ти все одно залишаєшся акціонером. Та й кількість акцій у тебе найбільша, – Ковальський не зупиняється. Я знаю, що він був серед тих, хто голосував проти мого призначення. Тепер він готовий на все, щоб вижити мене звідси. 

– Залишусь, – кажу. – І всі наступні рішення буду приймати на рівні з вами. 

Знаю, що їм це не до вподоби, але тут вони нічого вдіяти не можуть. 

Ми розходимось на тому, що я пишу заяву на звільнення, але залишаюсь акціонером. Коли повертаюсь у кабінет, хочеться рознести тут усе на друзки, але я не роблю цього. Натомість йду до бару і таки наливаю собі випити. Тепер можу це зробити. 

– Думаєш, алкоголь допоможе? – питає дідусь, уважно за мною спостерігаючи. 

– Впевнений, що ні, – кажу. 

– Мироне, я викликав сюди Максима. Впевнений, що це його рук справа, – говорить дідусь, а я завмираю зі склянкою в руках. 

– Навіщо? Що зроблено – те зроблено, – кажу. 

– Я хочу знати, навіщо він це зробив. Для мене це важливо. 

– Я можу сказати, навіщо він це зробив, – відповідаю. – Макс – дурний хлопчисько, в якого забрали улюблену ляльку. Він казиться і потроху руйнує моє життя. 

– Тоді я заберу у нього все, – злиться дідусь. 

– Не забереш, – дивлюсь на дідуся. – І ти сам це знаєш. Мама не дозволить ображати єдиного сина. 

Мені до біса боляче зараз, бо я все ж таки сподівався на розуміння від матері та брата. Хоча б якесь. 

Ця робота – все, чого я хотів. Я стільки всього зробив заради цього крісла. І що тепер? Що мені з цим всім робити? 

Макс з'являється у кабінеті як переможець. Його посмішка дратує. Він розуміє, що знищив мене сьогодні, і йому це подобається. 

– Як ти міг? – дідусь одразу ж нападає на нього. – Ми ж домовлялися!