Розділ 24

Мирон повертається додому пізно вночі. Відчуваю лише, як він лягає поруч зі мною, і так ми засинаємо. Хоча засинає лише він, бо в мене з голови не виходять слова дідуся Арсена. 

Кожен наступний день у компанії для Мирона – це як біг по краю. Все може зруйнуватися, якщо правда вийде на поверхню. 

Не знаю, як почувається сам Мирон, але мені дуже страшно. За нього. Я знаю, як він прагнув цього крісла, яке, за фактом, ніколи не буде йому належати. 

Так дивно все це. Якісь кровні зв’язки. Той має право посідати це місце, а той не має. Мирон ідеально підходить – це все, що треба знати та розуміти.

Чи, може, краще дати управління Максу? Він-то кровний онук Арсена. Та він за день цю компанію знищить!

Я так сильно переймаюся, що не сплю практично всю ніч. Зранку прокидаюсь з головним болем і дратівливістю. Мирон ще спить поруч, а я йду в душ, а тоді готую нам обом яєчню. 

Він з’являється, коли якраз готую каву для нього. Обіймає за талію і цілує в шию. Це так приємно, що в мене сироти на шкірі виступають. А ще стискається від болю серце, бо я надзвичайно сильно переймаюсь цим чоловіком. 

– Смачно пахне, – шепоче біля вуха. 

– Тоді сідай, – кажу і дістаю чашку з кавою з кавоварки. – Сподіваюсь, що сьогодні ти не поїдеш на роботу. Плече досі хворе.

– Доведеться поїхати, але ненадовго. Тобі не варто хвилюватися, – відповідає. 

– Я не можу не хвилюватися, – кажу дещо сердито.

– Чому? – Мирон погляду з мене не зводить. Цікаво, чого він чекає? 

– Тому що ти мені не байдужий, – відповідаю. Не можу наважитись сказати про кохання. Щось мене стримує. Може, ще зарано? 

– Ти мені теж, – відповідає. 

Мирон чекає, поки поставлю чашку, а тоді цілує мене так солодко і ніжно, що я про все на світі забуваю. 

– Так краще? – він усміхається. – Тепер відпустиш мене?

– Тепер – так, – хмикаю. – Але буду рада, якщо, повернувшись з універу, застану тебе тут. 

Мирон погоджується. Ми снідаємо разом, а тоді водій везе нас у справах. Мене в універ, а Мирона – в офіс. 

Я вагаюсь, чи варто ділитися з Діаною тим, що я дізналася вчора від дідуся. Все-таки це не моя таємниця і це дуже серйозні речі. 

Вирішую не говорити. Можливо, колись, якщо ситуація зміниться, я скажу, але точно не зараз.

Макса бачу кілька разів, але, на щастя, він до мене не наближається. Це дещо дивно і підозріло, але я намагаюсь не панікувати. Можливо, він таки зрозумів урок від Мирона і більше не буде діставати мене. 

Після пар чекаю водія на стоянці, але той чомусь запізнюється. Вирішую зачекати ще трохи, а вже тоді телефонувати йому. Всяке ж може бути. Можливо, на дорозі затори.

– Можу підвезти, – чую за спиною голос Макса і напружуюсь. А я-то сподівалася, що він дасть мені спокій.

– Не треба, – кажу. – Я чекаю водія. 

– Тоді я з тобою почекаю. Маю трохи часу. 

Він стає поруч, сховавши руки в кишені штанів. Таке відчуття складається, наче ми двоє незнайомців, що на зупинці чекають один автобус. 

– Ти подумала над моїми словами? – питає Макс, а я напружуюсь, бо розумію, про що він. – Хочеш знати трохи таємниць мого братика?

– Не хочу, – впевнено кажу.

– Дійсно? – хмикає. – Я не вірю тобі, Єво. Саме тому дещо скажу. Привідкрию карти. Мирон на волосині від того, що його попруть з компанії. А знаєш чому? Бо він не має права нею керувати.

Макс замовкає. Він чекає, що я засиплю його питаннями, а коли цього не відбувається – дещо усвідомлює: 

– Зажди! То ти вже все знаєш? – кричить, і на нас озираються кілька студентів. – Не вірю, що він тобі сказав. Це ж Мирон! Тоді хто? Дідусь?

Макс не зводить з мене погляду. Я не розумію, чому його так розвеселило те, що я все знаю. А от я досі напружена, бо ситуація мене лякає. 

– Краще тобі не кричати про це в кожному кутку, – кажу сердито. – Дідусь забере в тебе все, будеш тоді автобусом їздити.

– Отже, все-таки дідусь, – задоволено усміхається. – Не хвилюйся, Єво. Мій бюджет надійно захищено, а от твій – ні. Як думаєш, Мирон тобі пробачить, якщо дізнається, що ти рознесла інформацію про нього тим, кому не потрібно?

– Я не збираюсь цього робити! – випалюю. 

– Ти – ні, але я можу, – Макс робить крок до мене, а я відступаю. Зараз він лякає мене більше, ніж будь-коли в інший час. 

– Що ти маєш на увазі? – шепочу. 

– Скоро дізнаєшся. І коли він тебе кине, ти знову до мене прибіжиш, бо більше нікуди.

Я нічого не розумію… Слова Максима мене лякають. У мене таке відчуття складається, що він хоче довести мене до сказу. Як інакше пояснити те, що він робить?

Макс йде, а я не можу кроку зробити. Його слова не були тими, що просто так кидають на вітер. Він щось задумав. Невже дійсно зібрався мене підставити? Але ж це дуже жорстоко.