Розділ 23

Я розумію, що Максим навмисно верзе якусь дурню, щоб змусити мене хвилюватися. І в нього чудово виходить.

– Що ти маєш на увазі? – питаю. – Мирон не втратить компанію, бо вона вже належить йому.

– Схоже, ти нічого не знаєш, – він самовдоволено усміхається, а я напружуюсь. Зрозуміло, що Макс має якийсь козир у рукаві, але який? – Хочеш, щоб я тобі розповів? 

– Ні! – карбую. 

Так, мені дуже цікаво, але я тримаюсь, бо не хочу чути правду від Макса. Потім він однозначно використає її проти мене. Залишається сподіватися, що рано чи пізно Мирон навчиться довіряти мені настільки, щоб розповісти всю правду, а поки що я маю стримуватися, бо якщо зроблю якийсь неправильний крок, потім сама і пошкодую. 

Ми з Діаною залишаємо кафе і повертаємося в університет. Радує те, що Макс не йде за нами. Мабуть, зрозумів, що на розмови я не налаштована.

– Тобі не цікаво, що там таке? – питає Діана.

– Цікаво, – зізнаюсь, але я не буду просити Макса мені розповісти. Якщо Мирон цього не зробив – отже, це щось дуже особисте. 

– Отже, він ще не довіряє тобі, – замислюється Діана і потрапляє в десятку. 

– Мабуть, так, – знизую плечима. 

Насправді мені боляче від того, що є ще щось, від чого ситуація може погіршитися. Пам’ятаю, як Мирон відмовив мені й у питаннях, коли хотіла дізнатися про нього більше. То, може, справа якраз у цьому? 

Ці думки не покидають мою голову до кінця пар, а тоді всю дорогу додому. Я боюсь питати про це в Мирона. То, може, варто поговорити з дідусем? Він точно в курсі всього, але не факт, що і він захоче щось мені пояснювати. 

Коли повертаюсь у квартиру Мирона, намагаюсь перемкнутися на щось інше. Не хочу, щоб він зрозумів, що мене щось турбує. 

Перемкнутися у мене виходить, бо Мирон мене зустрічає, і це дуже мило. Він допомагає мені зняти взуття і цілує, коли збираюсь піти у вітальню. 

Здається, хтось тут дуже скучив, і це помітно.

– Скажи мені, що все добре і ти не бачила Макса, – Мирон не зводить з мене погляду, а я так невчасно згадую, що геть не вмію брехати. 

– Усе добре, – усміхаюсь йому. – Ми не бачилися.

Хух! Здається, все вийшло, або ж просто Мирон мені довіряє і навіть думки не припускає, що я можу йому брехати. 

Він бере мою руку у свою і веде за собою на кухню. Коли бачу накритий стіл і букет квітів у вазі, подих перехоплює. 

– Що це? – розгублено питаю. 

– Я подумав, що ти повернешся голодною, тому замовив нам обід, – розповідає. 

– А квіти? – цікавлюсь.

– Бонус для твого хорошого настрою, – знизує здоровим плечем. 

Емоції переповнюють, тому мені важко себе контролювати. Я сама тягнусь до Мирона і цілую його. Він просто неймовірний, і мені не варто зважати на все, що говорить Макс. 

Ми обідаємо разом, і Мирон цікавиться моїм навчанням. Що вивчаю, що планую робити далі й чому обрала саме цей університет. 

Завзято розповідаю, що це було моєю мрією. Я виросла без сім’ї й не мала людей поруч, які б мною опікувалися. Тому вирішила усе взяти у свої руки. В мене наче вийшло. Спочатку. Поки я не закохалася в Максима.

Останнє я в розмові опускаю. Вирішую, що Мирону не варто знати про мої почуття, які були геть безглуздими. 

Мені подобається компанія Мирона. Я вже звикла до того, що він поруч. Якоюсь мірою його травма може піти нам на користь, адже ми багато часу проводимо на одній території. Зближення неминуче, як-то кажуть. 

Тільки-но думаю про це, як його телефон починає дзвонити. Мирон робить ковток води та дивиться на екран. Хмуриться. 

– Я зараз, – говорить мені та підводиться з-за столу. Йде в спальню, ніби не хоче, щоб я чула, про що він розмовляє, а повертається за кілька хвилин дещо роздратований. 

– Щось сталося? – питаю. 

– Виникли певні проблеми на роботі. Я маю їхати, – відповідає. 

– Але ж ти хворий! – випалюю, а він усміхається. Миттєво ніяковію. – Пробач, я просто хвилююсь.

– Усе гаразд, – Мирон наближається і ніжно заправляє за вухо пасмо волосся. – Мені приємно, що ти переймаєшся.

Він цілує ніжно та обережно, а я тягнусь до нього і відповідаю. 

Не хочу відпускати Мирона, але розумію, що не маю права його зупиняти. Як сказав Макс, для Мирона компанія це все. Він все одно поїде. 

Мені залишається чекати на нього і сподіватися, що там нічого серйозного.

Поки Мирона немає, я вирішую набрати його дідуся і домовитися про зустріч. Не знаю, чи правильно роблю, але мені необхідно дізнатися, що мав на увазі Макс. Чого варто остерігатися? 

– Єво? Сталося щось? – питає дідусь Арсен. – Не чекав твого дзвінка.

– Доброго дня. Пробачте, що турбую. Я хотіла б поговорити з вами. Маю кілька питань. 

– Я так розумію, Мирон не в курсі цього дзвінка, – додає.