Розділ 22

– Максиме! – кричить Юлія і кидається до сина, наче той при смерті. Хоча насправді значно гірше зараз Мирону. 

– Усе добре, – той розтирає кров по підборіддю і підводиться на ноги. У мене таке враження складається, що його губа такими темпами ніколи не заживе. – Ти злишся, Мироне, бо знаєш, що я маю рацію. 

– Я думаю, що вам краще піти, – говорить Мирон стримано. Я дуже здивована, що в нього залишилися сили бути таким спокійним. 

– Ходімо, – Юлія хапає Макса за руку і тягне до дверей, а от дідусь нікуди не поспішає. Сидить, ніби й не збирається додому. – Тату, ти не йдеш? 

– Ні, залишусь, – відповідає. 

Коли ці двоє нарешті залишають квартиру, Мирон сідає за стіл поруч із дідусем. Спочатку мені здається, що зараз дідусь буде відчитувати Мирона, але ні. Не цього разу.

– Не міг стриматися? – питає спокійно. – Він саме цього й хотів.

– Я знаю, – Мирон видихає. – Просто неможливо тримати себе в руках, коли Макс починає ображати Єву.

– Розумію, – дідусь переводить погляд на мене. – Ти пробач, дівчинко. Я сподівався, що Макс нарешті зрозуміє свою помилку, а він ніяк. 

– Усе гаразд, – кажу. – Мені просто прикро, що Мирон знову буде в поганих стосунках з мамою. 

– Хіба це вперше? – усміхається дідусь. – Слухай, а що це так пахне? Мій шлунок протестує і хоче знати. 

– Це бульйон, – усміхаюсь. – Хочете?

– А чом би й ні! Правда, Мироне? 

Той і собі усміхається. 

Я поспішаю налити бульйону обом і про себе не забуваю. Так приємно сидіти тут, у компанії цих людей, і почуватись щасливою. Навіть не зважаючи на те, що сталося. 

Дідусь хвалить мій бульйон, а я ніяковію. Мене більше хвилює Мирон. Як він почувається і чи сильно переймається тим, що сталося.

Дідусь йде практично через годину, і коли ми з Мироном залишаємося удвох, він одразу мене обіймає і цілує. 

– Давно хотів це зробити, – усміхається.

– Ти не ображаєшся? – питаю обережно.

– На що? – здається, він не розуміє. 

– Я впустила твоїх рідних і ви знову посварилися. Я не знала, як вчинити. Просто не хотіла залишати їх під дверима. Я щиро вірила, що твоя мама хвилюється за тебе, а вона просто прийшла перевірити, що тут у нас відбувається. Мені так прикро.

– Не переймайся цим, – Мирон усміхається. 

Я не розумію, як він може залишатися таким спокійним, якщо його звичне життя руйнується.. 

– Я не можу, – зітхаю. – Мені здається, що це моя провина. Скажи, до моєї появи у тебе були хороші стосунки з мамою і братом? 

Мирон напружується. Це доволі дивно, адже ще секунду тому він був абсолютно спокійний. Я не можу зрозуміти, чому саме це запитання так його зачепило.

– Я повернувся в місто і в країну за кілька днів того, як ти прийшла у квартиру Макса. Я практично весь час з вісімнадцяти років жив на дві країни, і здебільшого це була Америка. 

– Тоді виходить, що мама практично не бачила тебе, – розмірковую далі. – Можливо, це розлука так на неї вплинула? Хоча мені все одно важко це зрозуміти, бо вона твоя мама.

– Єво, досить, – Мирон відпускає мене, і від мене не приховуються прохолодні нотки в його голосі. – Давай просто залишимо все, як є.

– Якщо ти хочеш… 

– Хочу, – він знову наближається і знову цілує. У мене таке відчуття складається, що Мирон просто не хоче мусолити цю тему. Мабуть, він має рацію. Мої розмови ситуації не змінять, а йому це неприємно.

Цього вечора ми лягаємо спати в одному ліжку. Це дещо дивно, і я добряче збентежена, але, коли Мирон поруч, я можу думати лише про нього. 

Вся та ситуація, що відбулася сьогодні, відходить на другий план, хоч і не забувається повністю. Мирон швидко засинає, бо втомлений, а я ще довго просто лежу та обмірковую все це.

Можливо, я помиляюся, та мені здається, що Мирон щось недоговорює. Щось, що стосується його матері. У мене відчуття, що є причина, чому вона так ставиться до сина. 

Можливо, це якось пов’язано зі смертю його батька? Можливо, Юлія звинувачує в цьому Мирона?

Хай там як, я не буду більше зачіпати цю тему. Мирон дав мені зрозуміти, що не варто цього робити. 

Йому боляче. Я в цьому впевнена. 

Наступного ранку прокидаюсь у ліжку одна. Спочатку мені здається, що все це просто наснилося і Мирон не засинав поруч, але подушка досі пахне його гелем для душу, і я впевнена, що він просто прокинувся раніше. 

Я також встаю, збираю волосся у ґульку і йду його шукати. Яке ж здивування на мене чекає, коли бачу Мирона на кухні. Він сидить за столом, повністю сконцентрований на тому, що відбувається на екрані ноутбука.

– Добрий ранок! – кажу. 

Він відриває погляд від екрана і дивиться на мене. Розглядає з голови до ніг, а я згадую, що ще навіть у душ не ходила. Мабуть, варто було спочатку піти туди.