Глава 2

Оксана відклала ножиці та з задоволенням поглянула на свою роботу. А дійсно гарно вийшло.

– Який ти в нас файний хлопчина! Подивись сам.

Вона простягнула Гені дзеркало. Той подивився на нову зачіску та як завжди посміхнувся.

– От якби тебе ще вдягнути як слід, – промовила дівчина, – то взагалі був би красень, можна на видання відправляти. Йди голову мий.

В очікуванні Гени вона всілась на диван. Коли вихідний випадав на суботу та неділю, дівчина приходила до хлопця, лише б не сидіти вдома з матір’ю. Слухати в черговий раз про те, яка вона тепер молодець, нестерпно. А тут затишно, спокійно. І мати Геннадія до неї добре ставиться, завжди привітна. Часто розпитує про танці, подорожі за кордон, країни, в яких Оксані вдалося побувати. І жодного слова про травму, ніяких запитань «а чому не одружена», «а чому дітей немає», «чому не вступила у виш». А ще кожного разу сердечно дякувала за візити, так, що дівчині навіть незручно ставало. Ну справді, тут привітають, нагодують, смачними ласощами пригостять, щиро побажають щастя, та подякують просто за те, що прийшла.

– Гена повернувся, – сповістив хлопець, заходячи у кімнату. – Ти вправно стрижеш.

– А то! У турне ж не завжди був час на пошук перукарень, тож навчились одна одну стригти. Не як профі, звісно, але хоч на люди вийти можна.

Настала пауза. Зазвичай Геннадій щось розказував, але сьогодні він напрочуд мовчазний. Оксана теж не знала, про що можна говорити. Справді, у них настільки різне життя, жодних спільних інтересів. Наче з різних світів. Хоча… Дівчина зловила себе на думці, що взагалі мало знає про свого друга. Колись працював чи то художником, чи то дизайнером. Оксані ці малюнки, геймдев, концепт-арт здавались чимось… дитячим, мабуть. Та й сам хлопець схожий на юнака, бракує йому чоловічої мужності, навіть рухи не як у дорослої людини. Видно, що він старший за віком від Оксани, років на десять, але вона відчуває себе більш дорослою. Можливо, так і є, бо її життя до аварії було насиченим. А в нього? Скоріш за все, ні. Сидів, малював собі щось тихесенько…

– Гена згадав! – вигукнув хлопець, стрімко підвівшись і підійшовши до письмового столу.

Почулось шарудіння паперу, через кілька секунд Геннадій протягнув дівчині якісь аркуші.

– Що це? – запитала вона. Не з цікавості, просто щоб заповнити незручну паузу. Йти додому не хочеться, проте й сидіти просто так, витріщаючись один на одного, теж ніяково.

– Тобі, – закивав хлопець.

На аркушах намальовані чоловічки… Ні, наче одна людина, яка щось робить. Роздруківка, не малюнки. Придивившись, Оксана зрозуміла, що це фізичні вправи.

– Що це ти таке мені даєш? Цигун якийсь.

Гена задоволено закивав.

– О, а це що? – Оксана подивилась на інший аркуш. – Ох і бешкетник! Де ж ти такі пози знайшов? Прямо така дівчина тут, і що вона виробляє? Ти ж тільки поглянь!

Хлопець голосно засміявся.

– Тобі!

– Та я зрозуміла, що мені. Тільки навіщо?

– Вправи. Нога, так?

Оксана перевела погляд на хвору ногу, потім на ціпок. Досі доводиться кульгати, а іноді й знеболююче не допомагає. Та й спина час від часу нагадує про себе. От тільки який сенс у цих вправах? Ходить – і то добре, бо лікарі запевняли, що буде їздити на інвалідному візку.

– І що мені з цим робити?

– Ти сумуєш за танцями?

Дівчина знизала плечами. Звісно, сумує. Та що вдіяти? Вона вже попрощалась з минулим, то навіщо знову згадувати?

– Я надто стара для цього лайна, – посміхнулась Оксана, повертаючи аркуші.

Геннадій заперечливо похитав головою. Дівчина спробувала вкласти йому в руку роздруківки, але той вперто повторив:

– Тобі.

– Та не потрібно воно мені, – з легким роздратуванням відповіла Оксана.

– Потрібно, Гена знає.

– Та що ти там знаєш?

– Бери, – хлопець схрестив руки на грудях, показуючи, що не візьме аркуші назад. – Спробуй.

– Ой, гаразд. Якщо так хочеш.

Вона поклала роздруківку у сумочку. Лише б відчепився. Губи Геннадія знову розтягнулися у безглуздій посмішці.

Почулося скреготіння замку у дверях, а через кілька хвилин у кімнату увійшла Ольга, мати Гени. При знайомстві вона попрохала називати її Ольгою, бо по батькові їй не подобається. «Ти ще молода, – сказала вона тоді Оксані, – не розумієш. Коли тебе починають називати по батькові, то відчуваєш себе бабцею».

– О, хто до нас завітав! Привіт, Оксанко!

– Добридень! – в свою чергу посміхнулась дівчина.

– Обідати з нами будеш? Я вчора пиріг спекла, але ж Гена, мабуть, забув пригостити тебе?

– Ой ні, дякую, я вже піду.

– Тю! – Здивувалась Ольга. – Посиділи б, ти ще про Корею повинна мені розповісти, пам’ятаєш?

– Та це наступного разу, гаразд? Мене на обід мати чекає, обіцяла їй, що прийду.

Збрехала. Цій добрій, чуйній та дуже позитивній людині. Ніхто там на обід не чекає, хіба що на нові нотації та розповіді про те, яка у подруги дочка хороша, на магістра вивчилась, а хресниця заступницею директора стала, а сусідка, однолітка Оксани, лікарем влаштувалась. Перелік можна продовжувати нескінченно. Проте як можна пояснити Ользі, що Оксана відчуває себе… Наче в чуже життя увійшла, як злодій, і користується гостинністю цих людей. Не тому, що з ними цікаво, а тому що тут не відчуває себе третім гатунком.

Швидко попрощавшись, дівчина вийшла з будинку та повільно попленталась додому. Скоро сніг випаде, на вулиці стане слизько. Цікаво, як вона буде ходити з ціпком? Мабуть, доведеться менше гуляти. Та й морози вже почалися.

Ледь зайшовши в офіс, Оксана відразу відчула, що тут щось сталося. Одна з дівчат, здається, новенька, сидить засмучена, з червоними очами. Інші, всупереч традиції, не гомонять, обговорюючи плітки, які почули за вихідні, а тихо зосередились на моніторах ноутбуків.

Оксана, докульгавши до свого місця, налаштувала робочу програму й озирнулась в очікуванні дзвінка. «Цікаво, що тут сталося?».