Глава 11

– Так? – якби Оксана не знала, кому телефонує, то по голосу подумала б, що відповідає цілком нормальний чоловік.

– Хм, привіт, – трохи невпевнено сказала дівчина, почуваючись доволі ніяково. Дійсно, якось воно не зручно телефонувати людині, яку зневажаєш. І від якої іноді ховалась під час прогулянок у парку, щоб зайвий раз не спілкуватись.

– Вогник?

– Слухай, давай ти мене будеш називати по імені, гаразд?

– Гаразд, – слухняно погодився Геннадій. – А як тебе звати?

«Трясця твоїй матері!», – Оксана тільки зараз збагнула, що жодного разу не називала свого імені. Але як він впізнав її? Номер телефону вона теж не залишала…

– Оксана, хоча краще Окса.

– Привіт, Окса! – вигукнув чоловік. – Гені дуже приємно з тобою познайомитись.

Дівчина закотила очі. Тепер вже ідея зателефонувати не здавалася такою гарною. А з іншого боку, що вона втрачає? Наче там десь стоїть черга з людей, які кортять поспілкуватись із нею. Цей хоча б не образиться, якщо вона кине слухавку.

– Так, мені теж. Хм… чим займаєшся? – блискуче запитання до інваліда! Краще вигадати просто не змогла б.

– Так, Гена тут, так. Приходь.

– Тобто? В якому сенсі?

Проігнорувавши питання, чоловік назвав адресу, і тричі повторив. Щось Оксані здалося, що зробив він не тому, що сам пришелепуватий, а щоб вона запам’ятала. Ну як повторюють якісь очевидні речі тим, хто несповна розуму.

«Це що, виявляється, він мене за дурепу має? – здивувалась дівчина. – Оце дожилася».

Обурившись, Оксана вирішила прийняти запрошення. Хоча б для того, щоб пояснити бовдуру, хто є хто в цьому світі. А то диви який!

Якщо дівчина чекала, що зайде у страшне помешкання з жахливим ремонтом, обшарпаними стінами та дірявими килимами, то вона кардинально помилилась. Квартира виявилась на подив пристойною. А якщо до кінця чесно, навіть більш сучасною та солідною, ніж та, в якій зараз живе сама Оксана. На підлозі натуральний паркет, відносно нові меблі (вживані, але точно не з радянських часів), стіни пофарбовані бежевим, продумане освітлення, в тому числі модне сьогодні RGB підсвічування. У просторій вітальні зручний диванний куток зі шкіряною оббивкою, а навпроти – телевізор не менше 70 дюймів по діагоналі.

Не втримавшись, Оксана просвистіла.

– А нічогенько ти так живеш. Зізнавайся, кого пограбував? Чи це допомога за інвалідність від держави така? Як би знала, що інваліди так шикують, то відразу б групу зробила.

– Гена не тут живе, – заперечив чоловік, – ні, не тут.

– Не зрозуміла, – миттєво насторожилася дівчина. – Це не твоя квартира?

Гена вийшов у коридор, жестом запрошуючи гостю слідувати за ним. Через кілька секунд вони опинились у трохи меншій кімнаті, судячи з усього, це спальня, або власна кімната чоловіка. Тут обстановка скромніше, звичайний диван (і все ж таки пристойний, куплений від сили роки 3-4 тому), шафа-купе, письмовий стіл, тумбочка та настінна полиця, на якій стоїть кілька книг. А на стінах розвішані дивні яскраві малюнки – такі зазвичай висять у підлітків, що захоплюються супер-героями.

– Щось я заплуталась, – зізналась Оксана. – Ти мешкаєш тут?

– Так, так, Гена, він тут мешкає.

– А там? – вказала пальцем у бік вітальні.

– Там мама.

– Та все одно ж, це ваша спільна квартира, чи не так?

Чоловікові, схоже, набридла ця розмова. Він знизав плечами:

– Гена тут живе. Не там.

– Ну добре, добре. Тут теж гарно, он і малюнки такі файні, – промовила Оксана інтонацією, з якою дорослі іноді розмовляють з дітьми.

Вона пройшлася по кімнаті, роблячи вигляд, що їй все це дуже цікаво. Втім, дівчина дійсно відчула якесь полегшення, бо останні місяці бачила лише власну квартиру та сквер. Ну а про сьогоднішнє «побачення» з Денисом краще забути, назавжди. Опинитись у новій обстановці – як зробити ковток свіжого повітря.

– Значить, ти колекціонуєш картинки з супер-героями? – потицяла пальцем Оксана на найближчий малюнок. – Ой, який дядько тут намальований, прямо такий красивий, з такими біцепсами. Ти, мабуть, хочеш бути схожим на нього, так?

Не почувши відповіді, дівчина озирнулася. Гена, не рухаючись, з цікавістю спостерігав за Оксаною. На обличчі як завжди посмішка, щоправда, чимось вона відрізняється від звичної. Зрозумівши, що чоловік не хоче відповідати, гостя підійшла до наступної картинки, на якій намальована автівка з крилами та… мордочкою.

– А це що таке? – не втрималась Оксана. – Де ж таке вигадують?

Знову немає відповіді, а Геннадій так і стоїть посеред кімнати.

– Гаразд, ти не хочеш говорити про картинки, схоже, це для тебе якась надто інтимна тема. А чим ти займався раніше?

– Раніше? – не второпав чоловік.

– Ну… до того як… Ну, років п’ять тому, наприклад.

– Концепт-арт. Гена у концепт-арті, геймдев.

– Що-що? Ти мені якихось сучасних матюків тільки що навставляв?

Чоловік похитав головою. Покрутившись на місці та озирнувшись, він попрямував до письмового столу, звідки дістав планшет і стілус.

– Малювання, так, Гена малював. Розробляв. Картинки.

– А, так ти художник?

– Ні, Гена не художник.

– Але ж ти малював?

– Розробка. Дизайн. Геймдев. Ігри, комп’ютер.

Нарешті до Оксани дійшло. Справді, колись вона чула від одного з колишніх, що є такий напрям – геймдев, у якому всякі дорослі дядьки, які не вийшли з підліткового віку, вигадують різноманітні комп’ютерні ігри. І, що найсмішніше, заробляють на цьому мільйони, тоді як інші люди важко працюють, отримуючи за це середню українську зарплатню, якої на похорон не вистачить.

«Щось я не здивована, – подумала про себе дівчина. – Скоріш за все, він і до травми був пришелепуватим».

– Зрозуміло. Ну добре, піду я, мабуть.

– Не йди. Скажи.

– Що тобі сказати?

– У тебе відчай. Скажи, чому?

Оксана, не питаючи дозволу, сіла на диван. Вже й так ногу за цілий день напружувала, треба перепочити. Геннадій теж сів поруч, не зводячи з гості очей.