Розділ 21

За вікном дощ зі снігом повільно з’їдає місто — не падає, а ніби тягнеться вниз, залишаючи брудні смуги на склі. 

Аделька ще спить, а ми допиваємо каву. Сьогодні купа справ. У мене, і у нього. Мені ― побігати по сусідах і знайомих, щоб зібрати свідчення, що я хороша мама і Аделька зі мною щаслива. Я вже придумала в кого братиму: пані Марія, Мілана, можливо Сашко, якщо вдасться з ним зв’язатись. А ще у нас живе чудова сусідка поверхом вище, в однокімнатній. У неї маленький синочок, і вона кілька разів до мене забігала по хліб і по цукор, бо малий заснув, і вибігти в магазин не було як. Думаю, вона теж не відмовить. 

А Тарас має завершити деякі свої справи й зустрітись з адвокатом, контакт якого вчора надіслав хтось з його друзів. Він уже в куртці, зібраний. На мить зависає у дверях. Поцілунок у скроню — короткий й теплий.

— Ще сьогодні потерпи, — каже. — А завтра на весь день залишусь вдома. Коли прийдуть… я буду поряд.

Киваю. Слів не знаходжу. Він уже все сказав учора — і ще трохи більше, ніж я могла уявити. 

Його вуста знаходять мої. Поцілунок спалахує ніжністю, зминає вуста, вселяє віру. 

― Все буде добре, Сонь, ― притуляється на мить чолом до мого. 

Знову квапливо цілує в губи. Шепоче:

― Так не хочу тебе залишати сьогодні саму… 

― Я впораюсь, ― трусь носом об його колюче підборіддя. 

― Звісно впораєшся. Ти в мене дуже сильна і смілива, ― чмокає в маківку. Міцно пригортає.

― Йди вже! ― шепочу. ― Спізнишся. 

― Спізнюсь… ― неохоче відпускає…

Двері за ним тих зачиняються. У коридорі ще кілька секунд тримається запах його парфумів і холодного повітря з під’їзду.

За годину прокидається Аделька. Годую її сніданком. Трохи не педагогічно залишаю дивиться мультики, сама ставлю розморожуватись м’ясо. Підготовлюю овочі для супу, щоб повернутись з прогулянки й тільки все поставити на плиту, прибираю. Займаю себе усіма можливими справами, аби не думати про найстрашніше.

І тільки тепер, між натиранням моркви і нарізанням цибулі, мене прошиває: я ж так і не сказала Тарасу, що мене звільнили. Навіть не згадала. Ніби це з іншого життя. Ніби неважливо. І зараз — справді неважливо. Усі ці дрібні страхи бліднуть поруч із одним великим. 

Ранок тягнеться тихо, майже лагідно. Я поступово заспокоююсь за рутинними домашніми справами. Згадую слова Тараса. його доторки й цілунки, його обіцянки, і несподівано вірю ― ми впораємось. Дійсно впораємось, бо разом. 

Але коли розкладаю на дивані одяг для себе й Адельки, щоб йти на прогулянку у двері несподівано дзвонять.

Різко. Коротко. Тривожно.

Серце падає кудись униз, аж у шлунок. Завмираю, стискаючи в руках пухнасту рожеву шапочку доньки. 

Аделька обертається до мене, кліпає.

— Тарас?

Хитаю головою. Він би не дзвонив… Обережно відкладаю шапку, випрямляюсь. Крок до коридору — як по тонкому льоду. Дзвінок лунає вдруге. Гучніше й наполегливіше.

В мені наче щось різко зсувається, ніби під ногами провалюється плитка. Неприємне тривожне передчуття крає серце. Згадуються слова Тараса, що він не хотів йти, хотів залишитись. Наче теж відчував… 

Але йду до дверей. Хоч кроки здаються глухими, важкими, як у сні. І затамувавши подих, відчиняю.

А на порозі стоять дві незнайомі жінки і чоловік. Погляд пробігається по них, вбираючи кожну деталь: звичайні темні куртки, припорошені мокрим снігом, сумки через плече, теки в руках. Одна — молода, з рівним прямим волоссям до плечей і холодними очима. Друга — старша, втомлена, якась ніби сіра, прибита пилом. У неї уважний чіпкий погляд і тонкі, стиснуті в лінію вуста. Між бровами чоловіка залягла глибока зморшка, чомусь він не дивиться прямо на мене, відводить винувато очі.

— Доброго дня, — каже старша. — Служба у справах дітей. Ви Софія Коваленко?