Розділ 20

Двері відчиняються — і в квартиру одразу вривається шум.

Гучні голоси, тупіт важких черевиків, запах вологи, металу й чогось різкого, будівельного. Я не встигаю нічого сказати, бо в коридорі вже тісно від чоловіків і великих згортків.

Шпалери. Відра з клеєм. Якісь коробки, пакунки, рулони.

Я кліпаю, не розуміючи, що відбувається.

— Соня, — каже Тарас, і цей голос відразу пробивається крізь увесь гамір.

Він стоїть посеред цього хаосу — усміхнений, трохи втомлений. Шарф трохи перекрутився на шиї, куртка розстібнута. Толстовка на грудях замащена чимось світлим, чи то будівельним пилом, чи то штукатуркою.

— Привіт, — каже й нахиляється, щоб швидко торкнутися губами моєї щоки. — Як ти? Як день?

Я дивлюсь на нього. Потім — на коробки. Знову на нього.

— Тарасе… — повільно. — Що це?

Він озирається, ніби тільки зараз помічає масштаби.

— А, це, — усміхається ширше. — Ну… я подумав. Адельці ж потрібна своя кімната. Справжня. А перед цим непогано було б зробити косметичний ремонт.

У мене в голові порожньо. Настільки, що навіть тривога на мить відступає.

— Ти… що? — перепитую, майже пошепки.

— Ремонт, Соня, — каже, так просто, ніби йдеться про “купити хліб”. — Нічого серйозного. Підфарбувати, переклеїти. Щоб було світло й зручно. 

Наче він уже давно вирішив. Наче це — очевидно.

І в цей момент із кімнати вилітає Аделька.

— Та-а-рас! — верещить радісно.

Вона навіть не біжить — летить. Я не встигаю нічого сказати, як він підхоплює її вже звичним жестом на руки.

— Як справи, Крихта, — питає, трохи підкидаючи вгору, від чого Аделька радісно й заливисто пищить. — Слухалась маму й пані Марію?

— Трохи! — вона обіймає його за шию. 

― Трохи що?

― Трохи не слухалась. Але небагато, ― ховає погляд. — А що це?

Її очі широко розплющуються від усього цього багатства.

— А це все — тобі, — змовницьки. — Все, що ти замовляла для своєї кімнати.

— Мені?! — очі в неї стають круглі.

— Тобі, — підтверджує. — Рожеві шпалери, з зірками. І ще… — підморгує. — Сюрприз.

Вона сміється так дзвінко, що у мене стискає горло.

— Знайомтесь, — каже Тарас, обертаючись до мене, не випускаючи Адельку з рук. — Це мої друзі. Ті самі, що не вміють сказати «ні», коли я прошу допомоги.

— Та не наговорюй, — сміється хтось із них. — Ми ж для побратима.

― А це моя Соня. І Аделіна.

— Привіт, — кажу, розгублено усміхаючись. Все ще відходжу від шоку.

Вони всі схожі між собою. Шумні, живі, з однаковими усмішками, трохи грубуваті, але доброзичливі. Видно — давно разом. 

— Та ти дивись, — каже один, оглядаючи мене й Адельку. — Тарас, ти джекпот зірвав. Не одна красуня, а дві.

— Ще й який. Не заздри! Вони обидві мої!

Я відчуваю, як червонію.

— Так, усе, — Тарас сміється, махає рукою. — Давайте, хлопці, заносимо й далі я сам. Днями наберу.

Вони ще трохи галасують, щось жартують, потискають одне одному йому руки — і так само шумно зникають. Квартира раптом стає надто тихою.

— Аделько, — кажу м’яко. — Злізь, будь ласка. Тарасові треба помити руки.

— Не хочу, — вона чіпляється міцніше.

— Крихта, — жартівливо супить брови. — На них же мікроби. Вони мене з’їдять. Уже починають їсти. Я відчуваю, як бігають по шкірі і кусають. Зараз на тебе перестрибнуть, ― береться її лоскотати. Аделька знову пищить.

― Годі! Годі. Мий! Мий мікроби!

Він опускає її на підлогу і йде у ванну. А Аделька біжить в кімнату, певно, щоб показати черговий намальований нею шедевр. Й на кілька хвилин я залишаюсь сама посеред коридору, серед коробок і рулонів, і відчуваю, як серце б’ється десь у горлі.

— Ти голодний? — питаю, коли повертається, витираючи руки рушником.

Мені треба трохи часу, щоб зібратись з думками, переварити новини й повідомити, що за цей короткий час дещо в нашому житті змінилось.

Він зупиняється. Дивиться на мене так, що повітря між нами нагрівається.

— Дуже, — каже тихо.

Я опускаю погляд. Досі не може не червоніти, коли він так відверто їсть мене очима. Досі не віриться, що можу настільки подобатись чоловіку. 

— Тоді… — ковтаю. — Тоді зараз накрию на стіл.

І йду на кухню. Більше, щоб зібратись. Щоб видихнути. Щоб знайти в собі сили сказати правду. Бо тепер — після цього ремонту, після того, як все настільки закрутилось, після «вони обидві мої» — я не маю права мовчати.