Розділ 19

— Потім, — видихаю. — Я… потім розповім.

Пані Марія не тисне. Просто кладе руку мені на плече.

— Ходімо додому, дорогенька, — каже. — Адельці вже пора обідати. І тобі не завадило перекусити.

Киваю. Хоч голоду не відчуваю, розумію, мені потрібні сили. 

Вдома і дихати стає легше. Знайомі запахи, знайоме тепло. Вдихаю на повні груди. Руки вже не тремтять. І почуття відчаю не здається таким гострим. Пані Марія допомагає роздягнути Адельку, знімає курточку, акуратно ставить черевички рядком.

— Ходімо, Аделінко, — тихо каже. — Помиємо рученята після прогулянки і пообідаємо. А потім денний сон. 

― Не хочу, ― наморщує носика. 

А сама вже напівсонна. Дозволяє себе роздягти, обіймає за шию, треться щокою. 

Несу її вмиватись у ванну, поки пані Марія накриває на стіл. І після обіду вкладаю в ліжко. Вона засинає швидко, по-дитячому, ніби хтось ― хоп, і вимкнув чарівний вимикач. Чекаю ще кілька хвилин, поки дихання не стає глибоким і рівним. А тоді вивільняю руку, до якої вона тулилась, і тихо виходжу.

На кухні пані Марія вже приготувала чай для нас і тарілочку з пісочним печивом.

— Сідай, — каже. — Попий гаряченького. Сама трави збирала влітку, заспокійливі. Саме те, що треба.

Слухняно сідаю ― може дійсно треба. Сьорбаю обережно й відчуваю як горлом розтікається смак літнього лугу.

— То що трапилось?

Я мовчу кілька секунд. Дивлюсь у темну поверхню чаю, наче там є відповідь.

— Мене звільнили, — кажу нарешті. Голос звучить чужо. — Сказали… недостача. Я не брала. Ви ж знаєте, я б ніколи.

Слова сиплються уривками. Коротко. Без деталей. Ніби я боюсь, що якщо розкажу більше — ніхто не повірить. Про Карину. Про погляд, яким вона дивилась. Про сором. Про страх поліції. Про те, що тепер не знаю, як далі.

Я не дивлюсь на пані Марію, але відчуваю її погляд — тільки шкода, що не знаю, що в ньому ― розуміння чи презирство.

— Дитинко, — каже зрештою, коли замовкаю. — Я тебе знаю. І знаю, коли людина бреше. Ти — ні.

Мені стає боляче саме від цього. Від простої віри, без доказів.

— Я боюсь, — зізнаюсь тихо. — Що ніхто інший не повірить. Вони… вони стільки років поруч, росли разом. А я — ніхто.

Пані Марія зітхає, відставляє чашку.

— Карина мені ніколи не подобалась, — каже не прямо, але достатньо. — Ще змалку. Гарна дівчинка, так. Але холодна. Такі не забувають образ і не прощають чужого щастя. Тільки хлопці що? Висліпило їм, наче. На гарну картинку дивились, а що під нею і не помічали. Крутила ними, як хотіла. Сашка он навіть заміж заманила. Гарний хлопець, батьки чудові. Тож і вчепилась всіма кінцівками. 

Дивиться на мене уважно.

— Ти не сама, Софіє. Не можна це так лишати. Є Тарас. Є Сашко. Коли він повернеться — треба все розповісти. Не ховайся.

Я хочу сказати, що не можу. Що не маю права. Але в цей момент телефон на столі здригається.

Незнайомий номер.

Я дивлюсь на екран — і серце повільно провалюється кудись униз. Цей номер мало хто знає. То звідки контакт.

Тремтячими пальцями протягую зелений телефончик.

— Алло? — кажу обережно, боячись почути голос чоловіка.

Але на тому кінці жінка. Тільки її слова ще більше жахають.

— Добрий вечір. Це служба у справах дітей, — рівно, наче робот, каже вона. — Чи можу я поговорити з Софією Коваленко?

Пані Марія завмирає. Її рука лягає на стіл, ближче до моєї.

— Слухаю, — відповідаю.

Серце починає шалено колотись.

— До нас надійшло звернення щодо умов проживання вашої дитини. Нічого надзвичайного, пані Софіє. Стандартна перевірка.

«Стандартна» ― слово таке ж холодне, як і голос співрозмовниці.

— Яке звернення? — питаю, намагаючись тримати рівний тон. Відчуваю, як пані Марія трохи нахиляється ближче.

— Повідомили, що дитина проживає в нестабільних умовах, — продовжує жінка. — Тимчасове житло, відсутність постійного доходу, сторонні особи, які здійснюють догляд…