Розділ 18

Ранок мокрий і холодний, такий, що хочеться сховатись назад під ковдру й удати, що світу не існує. А я досі відчуваю його тепло й затишок у тілі, хоч давно вийшла з дому.

Згадую, як Тарас стояв на порозі сонний, скуйовджений, у тій футболці, яку, мабуть, давно варто викинути, і піжамних штанах у смужку. Виглядав так, ніби ще наполовину спить, але все одно провів мене до дверей.

— Подзвони, як дістанешся, — буркнув, ховаючи позіхання у плече.

Аделька вибігла в останній момент, хоч я й старалась, щоб вона не прокинулась. Обійняла за ноги, чмокнула мене кудись у щоку, промахнувшись, і відразу полізла до Тараса на руки, й, здається, в мить заснула знову.

І я зловила себе на думці: я вірю йому. Справді вірю. Після вчорашньої розмови… після його «знайдемо спосіб»… після його погляду, коли він це казав. Я давно відвикла довіряти. А тепер от — вірю. Що все буде якось… правильно.

Хоч би трохи.

Потім була дорога. Сирий вітер. Краплі, що збирались на парасолі, важчали. А в голові теплий ранковий кадр: він з Аделькою на руках у напівтемному коридорі. Мій маленький дім. Мій — але ще не мій. 

Дощ ще шурхотить по парасольках перехожих, коли я підходжу до кав’ярні. Перед дверима складаю свою парасольку, струшую зайві краплі. Тканина холодна, пальці змерзлі. Глибоко вдихаю — і переступаю поріг.

Не встигаю зробити й кроку.

— О Боже, от і ти! — Мілана різко виринає з-за барної стійки, хапає мене за лікоть і майже тягне вбік. — Софіє, біда. Реально біда.

— Що сталося? — навіть не розумію, що її так накрило.

— Мегера сьогодні не в дусі, — шепоче, озираючись так, ніби Карина може матеріалізуватися з повітря. — На всіх уже нагримала. На всіх. І сказала… — ковтає, — сказала, що як тільки ти з’явишся — одразу в кабінет.

Серце глухо б’ється десь у горлі. 

Ну от. От воно почалося. Я знала. З учора знала, що спокійних наслідків не буде. Попри той її лагідний тон у лікарні. Попри «відпочинь сьогодні», «відгул за свій рахунок», попри м’які інтонації, які лилися медом — аж липко. Все це було не для мене. То було для Тараса. Грати роль. Вдавати розуміння і підтримку.

А я? Я для неї — проблема, яку треба поставити на місце. 

— Але чого? — питаю, хоча всередині вже розумію: ось вона, та сама розплата.

— Не знаю! — Мілана судомно хитає головою, дуже щиро. — Ти йди… але приготуйся. Вона там кипить.

Я стягую куртку, вішаю, якось збираю себе в одну купу. Відчуваю, як Мілана дивиться великими тривожними очима, ніби я йду на страту.

Може йду.

Глибокий вдих. Крок. Другий. Коридор здається довшим, ніж зазвичай. І от зараз усі ті «не смій іти», «я сказала — залишайся», «не твоє діло» звучать у голові, як удари. Я пішла до Тараса попри її заборону. Пішла, бо не могла інакше. І вона не пробачає такого.

Стукаю. Не встигаю почути «можна».

Заходжу — і одразу стає зрозуміло, що тут чекали саме на мене.

Карина сидить за столом, нога на ногу, пальці складені в «замок». Обличчя — ідеальний холод.
Поруч, трохи збоку, стоїть Зоряна. Червона, як буряк. Пальці постійно рухаються — то зчіплює, то розтискає. Не дивиться на мене.

— Софіє, дуже добре, що нарешті прийшла, — голос Карини рівний, але в ньому щось ріже. — Сідай.

Я обережно опускаюся на стілець. 

— Щось трапилося?

Карина нахиляється вперед:

— Ти скажи.

Погляд обпалює. Всередині поступово холоднішає, стискається в кулак. Вона отримує своє маленьке задоволення — дивитися, як я напружуюсь.

— Я не розумію…

— Ні? — Карина імітує здивування, пересолоджене, фальшиве. — То, може, поясниш, чому у нас недостача?

І от вона. Розплата. Точна, виважена і так смачно подана, що я навіть не дивуюсь.

Шлунок падає кудись униз. 

— Яка недостача?

Вона кидає погляд на Зоряну. 

— Скажи їй.

Зоряна м’яко відкашлюється, погляд донизу: 

— Вчора… коли я лишилася замість тебе… ну… я побачила, що немає сиропів. Тих нових. Трьох пляшок. І упаковка паперових склянок — теж. Я… спочатку подумала, що просто ще не привезли або десь не списали… ну… я не хотіла нічого казати…

Карина перебиває, різко: 

— А потім ти перевірила накладну. 

Демонстративно витримує театральну паузу... 

— І все було отримано. У твою зміну, Софіє.

Мене ніби обухом. 

— Але… все було на місці! Я перевіряла! Я ставила на склад!

Карина хмикає. 

— І де ж воно тепер? Випарувалося?

— Я не брала! — кажу швидко, майже задихаючись. — Нічого не брала. І не списувала.

— Тоді хто? — її погляд гострий, як ніж. — Зоряна? Мілана? Хтось з барист? Ти кого хочеш назвати?

— Нікого, — шепоче Зоряна, стискаючи долоні. — Я… я не винна…

— Я не кажу, що ти винна! — різко відповідаю їй. Хоч вона і не дивиться на мене.

Карина відкидається на спинку крісла: 

— То виходить, лишаєшся тільки ти.

Серце падає. 

— Це абсурд. Ви серйозно думаєте, що я…

— А що мені думати? — Карина підвищує голос, але контрольовано. — Недостача сталася. У зміну, коли ти відповідала за склад. Камер там немає. Доступ — у тебе.

Я зціплюю зуби. Відчуваю, як руки тремтять. 

— Ви ж знаєте, що я б таке не зробила. Карино, навіщо…

— А мені не подобається, коли зі мною говорять таким тоном, — її голос стає крижаним. — Тому давай так. Або ти повертаєш товар… або гроші… або…

— Або що? — питаю глухо.

Вона схиляє голову трохи набік, насолоджується моментом. 

— Або пишеш заяву на звільнення.

У мене всередині стискається все.

— Якщо не напишеш… усе одно буде ясно, що вкрала ти. Я повідомлю Сашкові. І, якщо треба, поліції. Недостача документально фіксується не вперше. Ти ж не хочеш, щоб у тебе були проблеми?

У мене блимає перед очима сон Адельки, її маленька ручка на моїй щоці. Як я скажу їй, що мене звільнили? Як знайду нову роботу з неофіційним розкладом, який дозволяє забирати її від пані Марії вчасно і оплачувати послуги няні?