Розділ 17

Мить — і поцілунок змінюється. Не зникає, а легшає. Наче ми обоє починаємо дихати. Повітря ніби повертається в легені. Він торкається мого чола своїм, ледь усміхається… і цією усмішкою ніби надколює всередині щось хистке й тепле.

— Їдьмо додому, — каже тихо. 

Наче слово «додому» — про більше, ніж адресу.

Розділ 17

Двері квартири відчиняються, не встигаючи навіть скрипнути — і в ту ж мить у коридор вривається сміх. 

— Мам! — Аделька летить, як маленька комета, врізається в ноги, ледь не збиває. А потім вереск стає на тональність вище. — Тара-а-ас!

Пані Марія визирає з кухні у фартушку з котиками. 

— Нарешті вдома, ― проводить руками в борошні по фартуху. ― Чекали вас, як свята. Тарасику, як справи? ― на устах усмішка, але в очах мелькає тривога.

— Добре, — лаконічно відповідає він у своїй звичній манері, наче чужа опіка завжди трохи збиває його з пантелику.

Аделька вже висне на моїй нозі й радісно підстрибує. Потім зиркає на Тараса — і раптом обіймає його. Різко, миттєво, без тіні вагань. Наче інакше й не може бути. 

— Ти вже не хворий? Ми печиво зробили, бачиш, он там! ― тараторить без упину, перестрибуючи з теми на тему. 

Мені часом тривожно, коли вона ось так збуджено говорить, чи встигає вдихнути бодай ковток повітря між словами. Завжди була така балакуха, відколи перші слова сказала. Навіть не слова, відразу речення. І відтоді потік інформації не спинявся. Вадима це дуже датувало. Він постійно просив її замовкнути.

— Звісно бачу, Крихто. Впевнений, воно найсмачніше у світі! — підхоплює її на руки.

Ми заходимо на кухню, і справді — на столі тарілка з печивом, а поруч лежить маленька листівка. Кривеньке сердечко. Підпис: «Вдома».
— Це Аделька писала, — хитає головою пані Марія. — Я спершу на аркуші написала, а вона перемалювала. Але ж як старанно.

— Справді? Сама? — Тарас демонстративно округлює очі. Аделька зніяковіло хихотить. 

— Сама! — розправляє пальчики, показуючи, як усі вони замурзані фломастерами.

— Дякую, Крихто. Найгарніша листівка у світі, — каже Тарас і міцно притискає її до себе.

Пані Марія дивиться на мене промовистим поглядом. Я знаю, на що вона натякає. Натякала вже не раз. Але… 

Зітхаю, відводжу очі й поспіхом сідаю за стіл.

За хвилину поруч опускається Тарас з Аделькою на колінах. Моя дівчинка не відлипає від нього й на мить, і мені вже ніяково — раптом йому важко? Раптом незручно? 

— Зірочко, ходи до мене, — намагаюсь переманити її на свої руки.

Але вона так міцно притискається до Тараса, наче приросла. 

— Хай сидить, Сонь. Все добре. Я теж скучив, — м’яко каже він.

І мені залишається тільки змиритися.

Поступово за столом зав’язується розмова. Говоримо про лікарню, про терапію. Пані Марія охкає співчутливо, хоч Тарас не занурюється в подробиці — навпаки, намагається применшити всі складнощі, та все одно видно, що хвилюється. 

— А Діма знає? — врешті питає вона.

Тарас ледь помітно сіпається й стискає зуби.

― Не знає. І знати не буде. В нього своє життя, в мене — своє.

Я переводжу погляд з одного на іншого, згадую, що Дмитром звати молодшого брата Тараса. Але ж наче між ними гарні стосунки… чи ні? Насуплююсь, нічого не розуміючи.

Пані Марія поспіхом зминає незручну тему: 

— Завтра я пригляну за Аделькою, а післязавтра, на жаль, не зможу, ― розводить руками. ― Впораєтесь? 

― Звісно, ― поспіхом киваю. 

― Тоді вже до завтра, Софіє. Тарасику, — каже, підводячись. — Ви, певно, маєте купу справ…

Виходить у коридор, і Тарас іде її проводжати. Аделька вже стрибає біля дверей.

― Добраніч, Аделінко, ― гладить мою донечку по голівці. ― Завтра ще пограємось. 

Вона серйозно киває: 

— І книжку почитаємо. Про лебедя, що з качками жив. 

— Обов’язково!

Гомін стихає. Чується тільки тиха розмова і, здається, ім’я “Діма”. А може, просто накручую.

Щоб не тривожитись дарма, збираю посуд і несу до мийки. За хвилину Аделька прибігає допомагати. Коли до кухні заходить Тарас, ми вже майже прибрали.

— Зірочко, ти глянь, котра година! — отямлююсь. Витираю руки рушником. — Час спати. 

— Не хочу, — супить світлі брівки. 

— Треба, Аделінко. Маленьким діткам треба спати. Завтра новий день — знадобляться сили. 

— Не хочу, — сердито тупає.

Губки кривляться — ще трохи, й заплаче. Вона рідко капризує, і я в цю мить трохи розгублена. А ще стомлена. Бо з голови геть вилітає, як маю на це реагувати.

— А ну ходи сюди, Крихто, — несподівано Тарас підхоплює її на руки. — Це що за сирість у квартирі? Дощі й грози? Вони мають бути надворі. 

— Це не дощ. Це я. 

— Та ну? А я думав, що тільки грозові хмари капризують. Виявляється — й маленькі дівчатка. 

— Не хочу спати. 

— І я не хочу. Але сили потрібні. А хочеш, я тобі почитаю? Про лебедя з качками. Ту казку, яку ти просила в пані Марії.

Аделька кидає на мене насуплений погляд, обіймає Тараса за шию, тулиться і тихо каже: 

— Хочу. 

— Ну тоді в ліжко, Крихто. Без подушки казки не приходять…

Вони виходять з кухні. Чую їхні голоси за стіною. Плечі нарешті розслабляються. Як легко в нього все виходить. Як до нього прикипіла Аделька. І я теж… — думаю з острахом. А що далі? Що може бути далі, якщо я — жінка іншого чоловіка. І змінити це не вийде. Вадим ніколи не дасть мені розлучення.