Розділ 16

Трохи нервуюсь. Витираю долоні об сукню і зрештою таки стукаю.

— Заходьте, — чується… не Сашко.

Холодніша, пласка інтонація, від якої ледь не підкошуються коліна. Каринина інтонація.

За мить, поки стискаю ремінець фартуха й тягну двері на себе, встигають промайнути останні дні — такі тихі, що аж неприродно тихі. Після того, як Сашко знайшов ту кляту помилку, а Карина пригрозила вижити мене з кав’ярні, нічого особливого й не сталося. Хіба що Таня й Ліза виконували прохання так, ніби я прошу їх винести мішок цементу. Влад тримався осторонь — але він завжди такий, весь у собі. Жодних сцен, жодних відкритих наїздів. Наче буря передумала вибухати.

А от розмови з Тарасом… В лікарню вирватись не вдавалось. Зате по телефону вони стали глибшими, палкішими, повними моментів, від яких всередині розливалось тепло. І мурашки бігли від його оксамитового голосу, який хрипко, гортанно нашіптував мені щовечора такі речі, від яких я червоніла й палала уся. На відстані все виходило легко. А тепер, коли його мали виписати, я ловила себе на тому, що одночасно хочу його побачити до запаморочення — і соромлюся до тремтіння. Бо те, що ми писали ночами, звучало б інакше, стоячи напроти… на відстані дихання.

Штовхаю двері.

Карина сидить у директорському кріслі — спокійно, впевнено, з тією своєю відточеною усмішкою, в якій більше погрому, ніж тепла. Легенько постукує пальцем по підлокітнику.

— О, Софіє, — вимовляє так, ніби мимохідь. — Якісь проблеми знову?

— Доброго ранку, — ковтаю сухість у горлі.

— Сашка не буде. Найближчий тиждень. Тимчасово його обов’язки виконую я. Так що, будемо вирішувати їх разом.

«Вирішувати разом» звучить як «ще одна помилка ― і духу твого ту не буде».

Я намагаюсь вдихнути повільно, але виходить уривчасто. Пальці німіють.

— Власне… ніяких проблем. Мені просто треба… трохи часу сьогодні, — починаю. Обираю нейтральний, чемний тон. Жодної названої причини. Жодного «мені треба до Тараса». Ні. Нізащо. 

Вона стишує усмішку, дивлячись на мене так, ніби знімає верхній шар шкіри.

— Трохи часу, — повторює. — Цікаво. Для чого?

Вона знає, що я не скажу. Їй навіть не треба гадати.

Відчуваю, як усередині стискається щось маленьке й вперте. Я хочу сьогодні бути поруч. Я вже домовилась із Зоряною. Я… я просто хочу поїхати по нього.

— Особисті справи, — кажу рівно. — За підміну я вже домовилась. На роботу це не вплине.

Карина трохи відхиляється назад, і крісло ледь-ледь рипить. Вона спостерігає за мною майже ліниво, але в погляді — той самий холодний інтерес.

— Особисті? — підіймає брову. — Цікаво, як у нас раптом побільшало «особистих справ». Отже… — її погляд ковзає по мені, повільно, надто уважно, зупиняється на моєму, певно, почервонілому обличчі. — Годину-дві?

— Так, — відповідаю коротко. Голос трохи шершавий. 

Кутик її губ ледь смикається, як від задоволення. Вона вмощується зручніше, наче оглядає ситуацію з висоти. Погляд злегка звужується — до впізнавання. До пазлу, що раптом склався в її голові.

— Цікаво, Софіє… чому саме сьогодні?

Серце гупає глухо.

Вона вже знає. Звісно знає… 

— Особисті справи, — повторюю рівно, не кліпаючи.

Тиша тягнеться, мов гумова нитка. Карина дивиться на мене так, що стигне шкіра на потилиці.

— Знаєш, — нарешті каже, тон майже співучий, але пробирає ознобом до кісток. — Коли відповідальний працівник просить про «особисте» в такий… специфічний день, мені доводиться думати, чи не поставити на перше місце інтереси закладу. Сьогодні, як бачиш, у нас просто наплив клієнтів. Столиків не вистачає… Тож змушена відмовити. Без тебе ніяк.

Я навіть не встигаю видихнути. Просто стою. Мені здається, що підлога трохи зсувається.

— Але ж… — починаю, дуже тихо.

— Це не обговорюється, — різко обриває вона. — Зміна потребує присутності всіх. Тим більше, коли в минулому вже траплялись… прикрі недогляди. Ти ж не хочеш повторення?

— Зрозуміло, — кажу. Хоча всередині кипить — і страх, і злість, і відчай.

— Молодець, — додає вона, і голос стає нудким. — Пиши своїм… “особистим справам”, що прийдеш пізніше. Робота — понад усе, чи не так?